Про смерть

Зі смертю людина пов’язувала багато містичного, наприклад, різні повір’я та прикмети, що пророкують смерть, навіть сни. Все це якоюсь мірою збереглося до наших днів, люди ще пам’ятають давні повір’я, хоч не завжди вірять їм.

—                  Коли курка співає, буде мрець.

—                  Якщо собака виє і мордою до землі припадає, хтось помре.

—                  Якщо сова кричить: «Поховав! Поховав!» — і го­ловою вниз.

—                  Якщо сниться, що побудував нову хату, то комусь «побудують» домовину.

Старі люди і Смерть

Були собі дід і баба. Діти їх полишали, і вони жили самі. На старість ослабли. Баба сиділа на печі, а дід на постелі лежав. Аж тут пукає хтось у двері.

- Можна! — гукнула баба.

Заходить до хати Смерть і каже бабі:

- Збирайся, підеш зо мною. Доста тобі на сім світі жити.

Баба зачала проситися:

- Я ще хочу трохи жити.

Де смерть не має стичности з людиною

Був собі великий багач і мав одного сина. Той син уже став парубком. Пора вже йому женитися, а він не жениться. І зачав він слабувати, спадати з тіла, жовкнути. А тато дивиться на него та й питає жінки:

- Що це наш син так подався, все слабує? Він, — каже, — щось переживає. Запиталася би ти його. Бо він у нас — одна надія. Ми ж більше дітей не маєм. Може, якась дівчина не хоче за него йти? Би він тобі сказав, що з ним.

Мама його питає:

- Скажи, сину, що тебе болить? Ти марнієш. Може, за тебе дівчина не хоче йти, котрої ти хочеш?

А він все відповідає, що «нє» та й «нє». Не то й не то. І каже він їй:

- Мамо, я буду йти в світ.

- Куди будеш іти? І чого тобі йти? У нас таке багатство, а ти ж у нас оден син. Повмираєм, як ти підеш.

А він каже:

- Мамо, я піду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною.

Як кум бідного чоловіка лікарем зробив

Був біден чоловік. Мав дуже багато дітей. Так багато, що вже ніхто не хотів іти до нього в куми. Та й найшлася ще одна дитина. А жінка каже:

- Це вже не треба хрестити. Хто піде до тебе в куми?

- Ні, — сказав чоловік, — я йду шукати кумів.

Пішов він і знайшов дідика. Іде дідик по дорозі, а чо­ловік каже:

- Ідіть до мене в куми.

- Добре, — каже, — піду.

Як чоловік Смерть зачинив

Був один чоловік, дуже бідний. Та пішов шукати хліба. Жінці оставив кілька ринських та й каже:

- На тобі, хоч на чорну годину будеш мати, поки я вернуся. Може, десь щось роздобуду.

Ходив він по світу, перечував, де багаті пани, та й перечував по дорозі за великі ворожбити. У тих теж мож щось роздобути. Грошей він уже назбирав, а хліба ніхто йому не давав. Він ходив, аж раз зайшла його ніч. Вже дійшов до краю села, та й страх його об’яв великий, бо треба вже надворі або під лісом ночувати.

Як закопали Смерть

Колись давно ходила Смерть селами. І кожен її бачив. Вона мала з собою свої інструменти, мала воду, ніж, вогонь і воловід. Бо деякі люди топилися, другі від ножа гинули, треті горіли на вогні. А були й такі, що ві­шалися.

Раз сімейний чоловік робив коло хати. Нараз ди­виться, іде з одної вулиці смерть. І повертає у його вулицю, до його хати. І каже йому:

- Ти йшов почерез друге село до брата. А там при дорозі є на полі хати. Там горять свічки. Котра людина тільки народилася, то починає горіти маленька сві­чечка. А котра середня людина, то свічка до середини догоріла. А котрий старий, то свічка вже блимає. Як вона погасне, то той чоловік умре. А там твоя свічка блимала. Ти чого її підновив? Хто тобі це сказав? Тепер я буду тебе потинати. Маєш умерти. Скажи своїй рідні, най роблять гроб. І третьої днини мають тебе ховати.

Сказала це Смерть і пішла далі — потинати інших людей. Діти плачуть, жінка плаче, що вже чоловік умре і не буде в дітей тата.

Смерть

Був собі чоловік багатий, і був він недобрий хазяїн; і не вибувають у його наймити. Підходить до його парубок, здоровкається і каже:

– Треба вам, хазяїне, робітника? Мені люди посовітували.

– Треба, – каже.

– Ну, так найміть мене на год.

– Можна, – каже, – що тобі за год?

– Мені грошей не треба, я лічити не вмію. А нехай, як я год прослужу, хазяйка ваша зварить мені борщу та каші у маленьких горщечках, тільки щоб не сердилася, як буде варити.

Бідний чоловік і Смерть

Казка починається з бідного чоловіка. Той чоловік мав дуже багато дітей. Мав одинадцять хлопців, а дванадцятий уродився. Вже у своїм селі соромився хрестити, бо не мав що покласти на стіл кумові. Каже жоні:

— Візьму я дитину й понесу на друге село. Там найду чоловіка, котрий подержить дитину, й не треба гостину.

Іде він і зустрічає жінку. У жінки лице завите. Він поклонився, а жінка відклонилася. Почав чоловік казати:

— Жінко, ви б не подержали мою дитину, не були б за маточку?

— Та чому ні?

І похрестили дитину, й маточка несе дитину додому. Приходять додому, а кумі нічого дати їсти.

Як умирає багатий і як бідний

Жив один шустер. Його жона була дуже побожна й часто ходила до церкви. Але не молитися, а з попом любитися.

Чоловік знав і раз каже жоні:

- Небого, не ходи ти так часто до церкви, бо ще впадеш і ногу або руку зламаєш.

- Ні, я не впаду. Мені треба ходити до церкви, бо я люблю молитися.

І взяла гарне плаття, пішла. А чоловік тим часом побіг на фару й так, аби ’го ніхто не втямив, ліг в по­пову постіль і чекає. Раз приходить його жона й просто на постіль. Думає, що там пан превелебний.

Шустер в темноті схопився з постелі й давай пали­цею жону по хребті, по заду. Побив, побив так, що впала на землю й не годна встати.

Як багач Смерть обдурив

Прийшла Смерть до багача, стала коло порога й каже:

- Нажився ти, чоловіче, на цім світі — не маєш за чим шкодувати: добро само пливло тобі до рук. Але як би тебе розкоші не тішили, мусиш лишати їх і збира­тися на той світ, бо такою є на те Божа воля.

- Йой, та хіба ти, Смерте, не знаєш, — мало не плачучи каже багач, — де ж я нажився? Я ще й не починав жити. Замолоду будував хату, дрібонькі діти повелися, не доїдав, не досипав. Ледве-м недавно з нестатків видряпався, а ти уже забирати прийшла. Май хоч трохи сумління наді мною.

- Що поробиш? — не відстає Смерть. — Так у тебе на роду написано. Мусиш іти, хоч тобі й не хочеться.

Чоловік і Смерть

Ішов чоловік, а назустріч йому — Смерть.

- Добрий день! — каже Смерть.

- Доброго здоров’я!

- Куди, чоловіче, йдеш?

Дивиться на неї чоловік — чужа баба, незнайома, та й питає:

- Звідки ви, бабо?

А та каже:

- Я — Смерть. У мене немає знайомих, немає кумів, немає товаришів — нікого немає. Кому приходить кінець, до того йду.

Смерть-кума

Так був бідний єден чоловік. Та й мав дитину — уро­дила му жінка. То він ходив по куми, і ніхто не хотів іти кумити. Понесли до ксьондза хрестити; здибає він бабу, а то смерть була. А вона ся питає до того хлопа:

«Та чому ви, їно баба та й ви, ідете до хресту?»

Він каже:

«Бо я бідний чоловік, то ніхто не хотів іти!»

Тота баба каже до нього:

«То я піду!»

«Та ходите!»

Мамине серце

Повдовіла молода жінка. Лишилася їй маленька ди­тина. Жили вони з тією дитиною у хатині за селом. Мале хворіло три роки. Дитина плакала, жінка ночами сиділа над нею, виспівувала пісеньки, колисала — три роки не спала, ні від кого не мала помочі — така трудна падала з ніг, як солома.

Три роки стояла Ніч під вікном і вислуховувала ті співанки.

Але одного разу приходить дідусь, ковтає до вікна та й каже:

- Пусти мене, жіночко, до хати переночувати, бо я замерзаю.

Розмова Смерті з Іродом

— Що мя словеси страшаєши?

Разві ти мене і до днесь не знавши?

Аз єсм богат і славен і ність

никто ми равен.

— Слава і багатство перейдуть:

Сей коси довольно взмаху —

І мертв уже чоловік од страху!

— Коси ти, бабо, траву своєю косою,

Не тобі, машкаро, споритись зо мною:

Я могуществом і силою

Заставлю тебе покориться.

— Безумне, всього світа я сильній нахожуся,

Із начала віка нікому не клонюся;

Аз всім монархиня, всього світу пані,

Я цариця сущи над всякі страни,

Князіє і царіє под властю моєю,

Усіх вас я посічу косою своєю.

Промова Смерті

Слухай, пане! Адама і Єву, праотець ваших, до потопа, людей перших я узяла. По потопі знову Ноя славного і його синів узяла. Авраама, Ісаака, Іякова я побрала. Був єдин Самсон сильний; на всім тім світі під сонцем сильнішого не було, він сам так повідав: аби, мовить, такий майстер, аби ми колце у землю управив, аби ся не вирвало, то бим усім світом так повернув, як жорнами, — я і того узяла. Цар Давид Псалтир виложив через Духа Святого — я і того узяла. Цар Соломон був премудрий, котрий 46 літ Святая-Святих церков будував і три роки дияволами робив — я і того узяла. Навходоносор, цар вавилонський, Грозний був на увесь світ — то я і його узяла, Троян цар, Юліан цар, Максиміян король, Дафиян король славні були — я і тих узяла з того світу. Ну ж який був цар Дарій перський, цар Пор індійський, котрі богами земними писались — то я і тих побрала. Ну ж іще — який був цар Олександр Македонський — цар над царі і всьому світу господар був, — я і того узяла. Іще, чоловіче, був а чей такий витязь хоробрий Бова король — я і того узяла. Іще був ачей такий, як ти витязь Брон-ствік король, що знайшов Салвом під зелену сторону — я і того узяла. І многих королів, царів, гетьманів потужих, вищих людей різних вір і язиків, і єретиків, поганих мучителів, гонителів немилосердних. Що ж тепер гадаєш зі своїм немічним рицарством? і т. д.

Про смерть

Смерть – суха баба з косою. Смерть уявляють собі зазвичай старою, сухою бабою з косою. Коли вона стане в ногах хворого, він виздоровіє, коли у головах і махне ще косою, він зараз умре.

(Знадоби до української демонології. – Т. 1. Зібрав В. Гнатюк. – Етногр. зб. – Львів, 1904. – Т. 15. – С. 197).

Смерть показується у постаті жінки в білій плахті, завиненій цілком із головою, або пані, одягненій біло, що куди йде, лишає сліди за собою, бо обсмалює траву й зела, а нарешті підноситься догори й відлітає.

(Знадоби до української демонології. — Т. І. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 198-199).

Мамко наша, любко наша

— Мамко наша, любко наша!
Уже ходить по вулиці смерть же ваша.
— Діти мої, квіти мої!
Зачиніте ворітечка, не пустіте її!
— Мамко наша, любко наша!
Та вже ходить по подвір’ї смерть же ваша.
— Діти мої, квіти мої!
Зачиніте сінні двері, не пустіте її!
— Мамко наша, любко наша!
Та вже ходить по сінечках смерть же ваша.
— Діти мої, квіти мої!
Зачиніте хатні двері, не пустіте її.
— Мамко наша, любко наша!
Уже стоїть у порозі смерть же ваша.
— Діти мої, квіти мої!
Обступіте, не пустіте, відженіте її!
— Мамко наша, любко наша!
Уже стоїть коло полу смерть ваша.
— Діти мої, квіти мої!
Попадайте навколюшки та просіте її.
— Ой смерте наша, смерте наша!
Не бери ж ти мами від нас!
Не бери ж ти мами від нас,
Бо посиротиш же ти нас.

Мамко моя, голубко моя...

Мамко моя, голубко моя
Мамко моя, голубко моя,
Мамко моя, зозулько моя,
Мамко моя, порадичко моя!
Де ми ся зійдемо, де ми ся
порадимо?

Ой Боже, ой Боже...

Ой Боже, ой Боже, з високого неба
Почуй ти молитву мою!
Прийми мою душу до самого раю,
А тіло — в сирую землю!
Насипте на мені високу могилу,
Нехай вона травою заросте!
Посадіть на мені червону калину,
Вона навесні зацвіте!
І будуть до неї пташки прилітати,
Будуть щебетати мені.
А я не почую, бо буду лежати
В могилі сирої землі.

Моя домовина — хатонька темненька,
А в неї віконця нема.
Я буду лежати, буду спочивати,
Як в полі билинка одна.

Ой, матінко, матінко наша

— Ой матінко, матінко наша,
Що стоїть в воротях —
чи не смертонька ваша?

— Ой дітоньки, дітоньки, соколята мої,
Зачиніть ворота, не пускайте її.

— Ой матінко, матінко наша,
Що стоїть в порозі —
чи не смертонька ваша?

— Ой дітоньки, дітоньки, соколята мої,
Зачиняйте двері, не пускайте її!

— Ой матінко, матінко наша,
Що стоїть у хаті —
чи не смертонька ваша?

— Ой дітоньки, дітоньки, соколята мої,
Дайте хліба й солі, виряджайте її.

— Ой матінко, матінко наша,
Що стоїть в головах —
чи не смертонька ваша?

— Ой дітоньки, дітоньки, соколята мої,
Засвітіть свічку, дайте в руки мені.