Як дочка маму побачила

Були мати та й дочка. Мати померла, а дочка дуже плакала за нею. І все хотіла маму видіти. І її порадили люди, як вона має зробити.

- Ти виший собі сорочку, вберися файно і піди до церкви. Люди будуть виходити з церкви, а ти заховайся на хорах, би тебе не видко було. І будеш сидіти там до ночі. Прийдуть мерці і будуть престіл цілувати. І твоя мама буде йти в тій черзі, і ти будеш її видіти.

Відпроваджений мрець

Був тут у нас давно колись один чоловік. Все з ци­булею за прядивом їздив. От приїхав в одне село, став проситись на ніч. Вони кажуть, що ми б то пере­ночували, але сим’я велика, а хата їдна і в нас ще нема покою, як прийде нич.

- А що таке?

- От, — каже, — батько вмер, а після того й вогонь світимо, а всьоромно прийде нич — і не дає спати.

Збитошна баба

На хуторі між двома селами, де зараз те місце називають Голендри, жило всього декілька сімей. А одна стара жінка жила в хаті сама. Весь вік вона хорувала і померла якось непомітно. Сусіди зразу й не знали. Дізналися — поховали, але так нікого більше й не кликали на похорон. Навіть оплакати бабу не було кому. Відслужили службу — і по всьому.

Але ж почала вона вночі вчащати в ті села і робити людям усякі псоти¹. Тільки смеркне, вона вже й ходить. Одному випустить худобу, іншому курам, гусям голови поодкручує, а далі почала братися й до людей. Бачать, вже спасу нема!

Невгамовний Вакула

Колись у Личинах була одна сім’я. Там був дядько Оверко і їхній приймак Вакула. Добрий був чоловік. І без діла ніколи не сидів. Все щось робить і робить. Але люди казали, що він знахар, бо простому чоловікові не дано стільки вміти і стільки робити, як він усього вмів і робив. І стало так, що спочатку помер дядько Оверко, а через два дні і його зять Вакула.

І казали люди, що з того часу, як обох поховали, до хати, де зосталось дві жінки і мала Вакулина дитина, хтось уночі приходив, колихав колиску, а на кінець доторкався до ніг Вакулиної жінки, вона після цього прокидалася і тільки й бачила, ніби хтось в довгій білій свиті зникав біля хатніх дверей. Повстають мати з доч­кою, запалять свічку — ніде нікого. А наступної ночі знов чують, як учіпки від колиски труться і скрипить кільце, почеплене на гаку під бальком.

Мерці

Та все стихло. Човен повернув і став огинати бере­говий виступ. Раптом гребці опустили весла і втупились у щось застиглими очима. Застиг і пан Данило: страх і холод проник у козацькі жили.

Хрест на могилі захитався, і тихо підвівся з неї висхлий мрець. Борода до пояса; на пальцях кігті довгі, ще довші, ніж самі пальці. Тихо підняв він руки догори. Обличчя все затремтіло у нього і скривилося. Страшну муку, видно, терпів він.

Мрець з галушкою в зубах

Увечері, трохи, може, раніш, ніж оце тепер, посідали вечеряти: небіжчиця теща, небіжчик тесть, та наймит, та наймичка, та дітей штук, із п’ятеро. Теща одсипала трохи галушок з великого казана в миску, щоб не були такі гарячі. По роботі всі виголодались і не хотіли чекати, доки прохолонуть. Ото понастромлювали на довгі дерев’яні шпички тії галушки та й почали їсти. Аж тут хтозна-відкіля взявся якийсь чоловік, якого він роду — бог його знає. Проситься він і собі до трапези. Як не нагодувати голодного чоловіка! Дали і йому шпичку. Тільки ж гість лигає галушки, наче корова сіно. Доки ті з’їли по одній і опустили шпички по другій узяти, дно було гладеньке, як панський поміст. Теща насипала ще; думає, гість наївся, то буде уминати менше. Куди там! Ще краще взявся трощити! І другу спорожнив. «А бодай ти подавився цими га­лушками!» — подумала голодна теща; а той раптом похлинувся та й упав.

Брат у брата на тому світі

Давно се діялось, дуже давно, і не деинде, а в нашій таки землі.

Жили собі два рідні брати — Остап та Іван. Жили вони на однім батьківськім грунтовищі і дуже поважали й любили один одного — жили як один. Але ж тяжка панська праця та надокучливі кателюги-сіпаки осавули не давали їм жити по-людському: як день Божий, так і на працю, як день Божий, так і тіпають. Не видержав старший брат Остап такого тяжкого життя — вмер, бідолаха. Поховали його, як слід, по закону. Зостався на все дворище господарем менчий брат Іван. Тяжко йому самому приходиться; сумує, бувало, та вбивається за Остапом, та що подієш — така вже Божа воля. Живе ото собі Іван один та сльози ллє, бідолаха, світ йому немилий, сум серце шматує через таке пекельне життя, — немає йому щирої порадоньки ні від кого.

Про те, як дочка бачила мертву матір

Одна дівка прийшла до утрені; тільки дивиться — усі незнайомі їй люди. Коли ж підійшла до неї її хрещена мати-покійниця, взяла за руку да й каже:

— Утікай, як мога утікай звідси! Бо як побачить тебе рідна мати, то розірве на шматочки.

Дівка чимдужче додому. Прибігає вже до хати, аж щось гуде і виє ззаду. Оглянеться — аж за нею женеться рідна мати. Дівка скинула із себе свитку — мати вхопила й розірвала; скинула з голови хустку — мати розірвала й хустку. Убігла дівка в хату да й упала без пам’яті.

А мати зупинилась на порозі, завила страшно, повела по всій хаті очима та й зникла.

Про те, як мати бачила мертвого сина

Одна жінка довго плакала по синові. “Коли б мені його побачити хоча би мертвим!» От люди й порадили їй піти вночі у церкву, як зійдуться усі мерці, да взяти, про случай, і півня. Пішла вона і стала коло церкви. Як опівночі дивиться — іде з кладовища гурба мерців; а між ними і її син. Іде і несе відро сліз: ото що мати наплакала. Як побачила його між мерцями, да з ляку як кинеться тікати додому. А він почув материн дух да за нею! От вона давай скидать з себе одежу. Що скине, то він ухопить і розірве; що скине, то він ухопить і розірве. Да вже як добігла до порога, тоді півень: «Кукуріку!». Мертвець упав, а вона через день і вмерла.

Синові тяжко, як мати по йому тужить; а матері весело лежать, як діти плачуть по ній.

Про те, як мрець приносив вечеряти ткалі

Раз ото ми довго сиділи з вечора, да й забув, чого: чи гарбуза дожидались, покуль іспечеться, чи, може, лишень, чи не капусту шаткували на сьомім дні. У нас, бачите, така заведенція, що коли хто хоче, щоб удалась капуста, то треба зачинать шаткувать на сьомім дні, як молодик настане. Сидимо ми да си­димо, що аж спати уже захотілось, а далі і стали балакать то про се, то про те. Толковали тут і про капусту, і про буряки, і хто як пряде, і що на тім світі буде, хто празників не глядить, і які приведення кому були. Да як стали про все вже розказувать, так хто попереду вже спать хотів лягать, то вже боявся із місця зійти, щоб перейти туди, де хто послався. А нікому, здається, не було страшніше, як мені, бо я таки і з роду боюсь сіх відьом да маняк... Дух Святий при нас і при душах наших! Марта наша, поглядівши у вікно, да й каже:

- Чи не принесе й нам вечеряти мертвець, так як Одарчиній матері?

Мертві на весіллі

Служили два товариші разом у війську. Відслужили, прийшли додому та й один з них умер. А другий Василь так його любив, що майже щодня приходив на цвинтар і плакав то на маминім гробі, то на товаришевім.

Але цей хлопець ходив до дівчини і надумав женити­ся. Прийшов перед весіллям на цвинтар та й знову плакав. Так плакав, що заснув на гробі свого товариша. Сниться йому, ніби товариш говорить:

- Приходиш, Василю, плакати за мною, але женишся і на весілля мене не просиш. Коли надумаєш мене просити, проси з товаришами.

Шапка мертвеця

Ходили на вечорниці дівки та й хлопці. Та й кажуть раз хлопці єден до другого: «Зложимся та підем по горівку!» Але кожен ся бояв іти до корчми, бо була темна ніч. Тогди єдна дівка каже: «Ой, ви ся боїте, а я би сама пішла!» Та й пішла тота дівка по горівку.

Іде она через цвинтар, а там стоїть якійсь хлоп. Она гадала, що то котрий хлопець вийшов її пуджати та й каже: «То ти мене пуджаєш?» Та й го штовхнула та й пішла далі. Взяла она в корчмі горівки, іде вже назад, а той хлоп все ще стоїть. Тогди она вже розгнівалася та й зірвала з него шапку, ударила го шапкою по писку і пішла. Прийшла до хати на вечорниці та й каже: «Якійсь мене дурень пуджав, але-м му здерла шапку! Чия то шапка? Признавайтеся!» Они ся там дивят на ту шапку, а на ній є такий знак, що вінець був¹. 

В гостях у мертвеця

Ходили два парубки до єдної дівки, оба єї любили.

І каже єден до другого: «Ми оба не будем єї брати, лише єден з нас; то, — каже, — якби я перше умер, то аби ти мене на весілля просив з гробу, а якби ти перше умер, то я тебе буду просити». І так, ци за тиждень, ци що, єден вмер. А той другий взяв ся женити і ходив по хатах, просив на весілля. А за того умерлого забув. І як вже ідуть до шлюбу, мали йти вже до церкви, пригадав си. «Йой, — каже, — що я зробив? Я мав просити свого камрата на весілля, та-м забув; я, — каже, — біжу по нього!»

Перекази про мерців

(Стосунки померлих з реальним світом. Обмеження цих стосунків певним часом та певним колом осіб. Страх перед мерцями, обереги від них. Шкода, якої вони завдають. Харчування мерців, їхнє ставлення до родини та майна).

На світанку виникнення людських спільностей людина, не розуміючи значення смерті і не відрізняючи її від тимчасових позасвідомих станів (млості, сну, правця), намагалася розбудити мертве тіло уколами, побоями, докорами, наполегливими закликами, звідки пізніше розвивалося похоронне голосіння, а також пропонувала трупові їжу або й насильно годувала його, звідки веде початок загальнолюдський звичай залишати їжу та напої у домовинах мерців, влаштовувати бенкети і жертвоприношення за їх участю. Окрім їжі, людина оточує своїх небіжчиків ще й іншими звичними для них речами, закопуючи разом з ними одяг, зброю, тварин, жінок і рабів.