Як чоловік Смерть зачинив

Був один чоловік, дуже бідний. Та пішов шукати хліба. Жінці оставив кілька ринських та й каже:

- На тобі, хоч на чорну годину будеш мати, поки я вернуся. Може, десь щось роздобуду.

Ходив він по світу, перечував, де багаті пани, та й перечував по дорозі за великі ворожбити. У тих теж мож щось роздобути. Грошей він уже назбирав, а хліба ніхто йому не давав. Він ходив, аж раз зайшла його ніч. Вже дійшов до краю села, та й страх його об’яв великий, бо треба вже надворі або під лісом ночувати.

 

Їдуть якісь два мужики, що пізно ввечері везли дрова. Та він уже й зрадів тим людям, бо думає: «Я вже від них не відчеплюся та з ними поїду до них на ніч». Та став серед дороги і придурився, що він каліка. Аби взяли на фіру. Думає, що він поїде з тими людьми. Зачав він проситися:

- Будьте добрі, люди, не оставте мене серед дороги. Я бідний каліка.

Та люди легкодушні, не захотіли його взяти з собою. Скільки не молився перед ними, не бажав їм щастя і життя доброго. І дітям, і внукам, і правнукам. Та сказали йому:

- Чоловіче, даремно просиш, піди далі трохи. Там невеличка хатина бідної вдовиці. Іди помаленьку та й дойдеш. А ми тебе не візьмем, бо нам годі на дрова тебе висадити, раз ти каліка.

Показали вони йому світло мізерне. Прийшов він там та й зачав пукати, проситися. Він пукав, пукав, а та вдова тільки: «Хто там? Хто там?».

Та й каже:

- Я не встану, бо я дуже хора.

А вона підперла двері мітлою та ще й кочергою, щоб не втворилися. Як він рушив ті двері, та й то все попадало, і двері відкрилися.

- Чим я тебе, добрий чоловіче, угощу? Я не годна встати з постелі. Там на печі в кутку в мене невелика скриньочка є. Вона розсувається. Ти не шукай замка, а тільки погладиш її зверху. Вона тобі відкриється, а там хліб готовий, і мука, й крупа. І до хліба все є. Та, — каже, — в мене дров не є. Піди нарубай трохи дров та розтопи в хаті.

Пішов він нарубав трохи дров та й розтопив піч. Пішов пробувати скриньку, та тільки погладив її, як баба сказала, а вона відчинилася. Дивиться, а там усього повно. Та й так уже зрадів він, що й забув, що голоден він. Бо він уже тільки думає про ту скриньку. Думає: «Отака скринька мені б давно здалася дома».

А та баба була велика ворожіля. Її ніхто не оббирався дотримувати до смерті, бо вона сказала, що її з свя­щеником хоронити не можна.

- А ти добрий чоловік. Може, в тебе таке серце, що ти мене похоронив би. Бо я вже доживаю.

А він їй каже:

- Похороню я тебе, все зроблю, тільки ти мене навчи дечого з того, що ти знаєш.

Вона йому сказала:

- Не научу я тебе нічого. Я тобі оцю скриньку дам на пам’ятку. Ту, з якої ти брав муку і крупу. Вона в тебе буде все повна. І що ти сховаєш у ню, з неї ніхто не вкраде, бо не буде знати замка до неї. Тільки ти один будеш знати, який замок у неї. Тільки погладиш — і вона сама відкривається й закривається.

Сидів він до півночі. Саме опівночі як щось затріщало, страх його ізояв. Він уже думав тільки про скриньку. Як скриньку не упустити?

А бабка промуркотіла:

- Не бійся, — каже, — ніхто в тебе не відбере. А оцей, — каже, — тріск, що доходить сюди, це ідуть ті, що я їм служила.

І ще більше затріщало, і зняло дах, і стара віддала дух. А чоловік зо страху тільки все слухає, чи запіє десь у селі кугут. Щоб знати, чи много ще до рана. Нарешті чути кугута.

А тепер що буде? Як ховати стару? Та пішов викопав яму і жде, може, хтось буде їхати фірою. Ждав він, ждав. Уже й обід, їде один ґазда по дрова. Він став на дорозі та й каже:

- Добрий чоловіче, поможи бабку похоронити. Я вже й яму викопав.

Послухав добрий чоловік, зайшов у хату, та взяли за плахту, та винесли стару на фіру. Завезли її до ями, подякував чоловік фірману та й каже:

- А тепер я вже сам її загребу.

Загріб він її, сів та й думає: «А що ж тепер із скринькою робити? Треба її десь заховати». Та заховав він її та й пішов додому. Сказав жінці, що йому в дорозі попало. А жінка каже:

- Чоловіче! Та я піду та й поможу, якщо сам не в силах принести.

Та пішли вночі та й принесли скриньку.

Та так вони жили, що вже й люди їм завидують, бо бачать, що вони ніде не роблять, а хліб діти носять. А жінка й поросята годує, й телята годує, й курей много. А зі скриньки мука не переходить, не кінчається.

Він жінці не довіряє, щоб жінка в скриньку ходила, а сам ходить. Сам відкриває й сам закриває її. А в селі голод. З голоду мруть люди. І чудуються всі, що ті добре живуть. Він уже й село покинув був, ходив по жебрах, а тепер так розбагатів. Були добрі ґазди — і то з голоду померли.

Задумався чоловік, що то буде. Люди мруть. Може б, ще декого врятував? А він і не знає, що Смерть і до нього вже наближається. Хоч йому й гаразд.

Раз приходить на самий обід якась жінка. Та й питає:

- Що ти, чоловіче, робиш?

А він каже:

- А хіба ти не бачиш, що я відпочиваю після обіду?

Сказала йому жінка:

- Ой відпочивай, бо тобі вже хіба відпочивати. Та прийшов час, — каже, — тобі вже з цим світом розставатися.

А він каже:

- Еге, погоди.

Та вхопив Смерть за коси, та її в ту скриньку. І замкнув її. Все!

Тепер уже й смерті немає. Ні в селі, ні в околицях. Прийшов чоловік до кума та й сказав, що зробив. А кум каже:

- Треба йти до війта.

Та й пішли до війта. Каже війт:

- Що ж тепер робити? Чим тебе нагородити? Я сам даю тобі половину свого маєтку.

Написали до царя. Цар як почув таке, дуже порадів. Який він буде тепер щасливий, цар! Сказав він так:

- Дайте мені цього чоловіка, хай я його хоч побачу, як він виглядає. Він буде жити в мене, як я живу сам, бо він цього в мене достойний.

Привезли йому того чоловіка. І жили вони дуже довго — і цар, і той чоловік. І зачав той чоловік дуже прислабати. Дали знати царю, що чоловік уже не встає їсти. Що з ним робити? Подумав чоловік: «Що ж мені з цього всього добра? Скільки я нажився в самого царя, а все одно почав слабнути. Хоч би я на ноги встав», — подумав він. Та підвівся, та й до тої скриньки. Задумав відкрити та попросити Смерть, щоб дозволила йому ще трошки походити. Відкрив, а вона звідти як ви­скочила!

- Ох, — каже, — і бездушні ж ви!

Та як зачала бездушно все сікти й рубати. Та перше цього старого, потім царя, потім війта. Та як почала минувші роки доганяти, то рубає тепер і старих, і молодих, і тих, що в машинах їздять, і тих, що в літаках. Усіх знаходить.

(Зап. в с. Гусине Турківського р-ну Львівської обл. від Н. Булеци (1918 р. н.) 1. 04. 1988 р. З невичерпної криниці: Казки Українських Карпат / Зап. і упоряд. М. Зінчук. — Львів, 1994. — С. 78-81).