Як закопали Смерть

Колись давно ходила Смерть селами. І кожен її бачив. Вона мала з собою свої інструменти, мала воду, ніж, вогонь і воловід. Бо деякі люди топилися, другі від ножа гинули, треті горіли на вогні. А були й такі, що ві­шалися.

Раз сімейний чоловік робив коло хати. Нараз ди­виться, іде з одної вулиці смерть. І повертає у його вулицю, до його хати. І каже йому:

- Ти йшов почерез друге село до брата. А там при дорозі є на полі хати. Там горять свічки. Котра людина тільки народилася, то починає горіти маленька сві­чечка. А котра середня людина, то свічка до середини догоріла. А котрий старий, то свічка вже блимає. Як вона погасне, то той чоловік умре. А там твоя свічка блимала. Ти чого її підновив? Хто тобі це сказав? Тепер я буду тебе потинати. Маєш умерти. Скажи своїй рідні, най роблять гроб. І третьої днини мають тебе ховати.

Сказала це Смерть і пішла далі — потинати інших людей. Діти плачуть, жінка плаче, що вже чоловік умре і не буде в дітей тата.

Пішов він до столярів і сказав робити дубове дере­вище, на скобах і на колодку заковане. Пририхтував це він файно, третьої днини зійшлися люди на по­хорон. У другій годині він уже лежить на катафейці. Всі плачуть. Іде Смерть, входить у хату його потинати. А він лежить, і деревище коло нього.

- Ти готовий, — каже, — ґаздо?

- Готовий.

Витягає Смерть ніж і острить на брусі, щоб його потинати. А він каже:

- Пані, я зробив замалу домовину. А ви знаєте, що як чоловік умирає, то на два-три центиметри натягається.

А вона каже:

- Я вища від тебе та й грубша, і то на мене це деревище було б завелике.

Він каже:

- Ану попробуйте.

Смерть взяла воду, ніж, вогонь і воловід, лягла в домо­вину і каже:

- Дивись, на два пальці мені при голові свобідно і в ногах свобідно.

Чоловік встає і нібито перевіряє, і покришкою її закрив, бо то деревище було на завісах. І на колодку її замкнув. І сказав людям:

- Розходьтеся, я вже не вмираю.

Всі розійшлися. Він найняв чотирьох людей, і коло його хати викопали яму. Десять метрів глибоку. Спус­тили домовину в ту яму і загребли.

Пішов він у ліс, взяв з дуба ожулюд і посадив на ту могилу. І від того часу не чути було, би хтось умер. І війни немає і поміру нема.

Пройшло одно століття — ніхто не вмер, пройшло друге століття — ніхто не вмер. А народ плодиться. Пройшло п’ятсот років, і дуже багато народу на­множилося. Народ уже спить на полі, спить у лісі. Уже не має сили земля всіх людей прогодувати. І люди забули про смерть. Чоловік, що закопав Смерть, уже має більш як п’ятсот років. І жінка його стільки років має. Сказав той чоловік своїм правнукам:

- Виведіть мене надвір, би я побачив сонце.

Дали йому кусок хліба, він їсть, а горобці сідають йому на пальці і довбуть хліб.

Уже доходило йому до тисячі років, і він нагадав собі, що закопав Смерть. Скликав він людей і каже:

- Люди, я закопав Смерть.

Люди дивуються:

- Що за смерть? Яка смерть? А де та смерть?

- Там, — каже, — за хатою закопана.

Пішли люди за хату. Взяли діда на руки і принесли на то місце, де колись був дуб. Того дуба, що він колись посадив, уже давно зрубали, і пень уже зігнив. Взяли люди роскалі й копають. Копають метер, ко­пають два, копають три — нічого нема.

Дід каже:

- Копайте глибше.

Укопали вони ще три метри — нічого нема.

- Ще копайте, — каже дід.

Вкопали вони вже дев’ять метрів.

- Нема нічого, діду.

А дід каже:

- Іще метер вкопайте і вже більше не мете копати.

А народу зібралося! Все село прийшло. Всі хочуть знати, що то за смерть. Вкопали десятий метер і кажуть:

- Щось тут бубнить, тут якесь дерево є.

Сказав дід:

- Потихеньку обкопайте і витягайте воловодами наверх.

А домовина зітліла, і такі стали стінки тоненькі, як у коробочки. Вибрали домовину наверх. Відкрили, а там лежить Смерть. Жива. Встає і каже:

- Хто мене відкопав?

Сказали четверо людей:

- Ми.

- Хто відкривав?

- Ми відкривали, — сказали ті чотири.

Вона їх відсунула набік:

- Ідіть собі т’хаті.

Встає вона, бере свій ніж, воду, вогонь та й воловід. Тут надходить ангел-хоронитель і Ілія, яка веде громи в облаках. Каже Ілія до Смерті:

- Іди, тебе Божа сила кличе на оправданіє, де ти була.

Пішла вона туди, а Бог каже:

- Де ти такі великі роки була? Ти знаєш, що в мене доба, а на землі сто років?

- Знаю.

- Тепер я заклинаю тебе. І на тисячу років тебе буде видіти лиш одна людина. Іди тни людей. Роблю тобі помір, висилаю тобі війни. На допомогу тобі даю чуму й голод. І потинай людей, поки сонця та світу.

(Зап. в с. Старі Кути Косівського р-ну Івано-Франківської обл. від Я. Федкжа В.Біланкж (1920 р. н.) 8. 04. 1984 р. З невичерпної криниці: Казки Українських Карпат / Зап. І упоряд. М. Зінчук. — Львів, 1994. — С. 75-78).