Де смерть не має стичности з людиною

Був собі великий багач і мав одного сина. Той син уже став парубком. Пора вже йому женитися, а він не жениться. І зачав він слабувати, спадати з тіла, жовкнути. А тато дивиться на него та й питає жінки:

- Що це наш син так подався, все слабує? Він, — каже, — щось переживає. Запиталася би ти його. Бо він у нас — одна надія. Ми ж більше дітей не маєм. Може, якась дівчина не хоче за него йти? Би він тобі сказав, що з ним.

Мама його питає:

- Скажи, сину, що тебе болить? Ти марнієш. Може, за тебе дівчина не хоче йти, котрої ти хочеш?

А він все відповідає, що «нє» та й «нє». Не то й не то. І каже він їй:

- Мамо, я буду йти в світ.

- Куди будеш іти? І чого тобі йти? У нас таке багатство, а ти ж у нас оден син. Повмираєм, як ти підеш.

А він каже:

- Мамо, я піду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною.

Тато й мама що просили його, що молили — нічого не помагало. Він збирається і йде. Дають йому на дорогу багато грошей, усякого добра, і пішов він у світ.

Іде він село від села, місто від міста і далеко зайшов. І заходить у ліс. Дивиться, а там дуже високий і грубий дуб. А на тім дубі орел дзьобає галузки і кидає на землю. Став хлопець під тим дубом і дивиться. Що цей птах робить? Раптом з орла зробився старий дід з бородою. Та й питає його:

- Куди ти, молодий чоловіче, мандруєш?

А він каже:

- Я йду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною.

Дід каже йому:

- Добре ти попав. Я тебе переміню на птаха, ти оженишся з моєю дочкою, і ви будете ломити дзьобами цей дуб. І заки ми його вирвем з корінням, перейде тисяча років. І ми будемо тисячу років жити.

Він подумав, що тисяча років перейде, а він все одно помре, і не схотів. Дід узяв його до себе на нічліг і сказав:

- Подивишся на мою дочку.

А він переночував і сказав:

- Я собі йду далі в дорогу.

А та дівчина каже:

- Може, ти ще обдумаєшся і до нас прийдеш?

І дала вона йому чарівну хусточку.

- Щоб ти, — каже, — тримав її водно коло себе. Що задумаєш, то буде.

Вони попрощалися, і хлопець пішов собі далі. І знов довго йшов, село від села, місто від міста, і зайшов у високі гори. Іде він горами, дивиться, а там дід старенький гору копає і сипле землю відром у прірву. Хлопець питає:

- Діду, що ви робите, нащо цю гору копаєте?

А дід питає його:

- Куди ти йдеш?

- Я йду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною, щоб не вмирати.

А дід каже:

- Добре ти попав. У мене є внука, ти оженишся і будеш моїм зятем. І ми будем копати цю гору і будем жити дві тисячі років.

Він подумав, що дві тисячі років все одно пройдуть, і він помре, і не схотів.

Дід сказав:

- То ходи до мене в гості. Я тебе погощу та й собі йди, як не хочеш.

Прийшов він до діда в гості, дід його файно вгостив. Подивився він на ту дідову внучку. Вона дуже делікатна дівчина була. Та й каже вона йому:

- Може, ти ще повернешся до нас. Я тобі даю на пам’ятку паличку. Би-с тримав її водно коло себе. Що подумаєш, то будеш мати.

Попрощався він з дідом і внучкою і пішов далі в дорогу. Ішов він і дуже далеко зайшов. І прийшов у парк. Великий був той парк. Дивиться — дуже делі­катний будинок стоїть, триповерховий. Заходить він у той будинок — у кімнатах нема нікого. Зайшов на другий поверх — також нема нікого. Зайшов на третій поверх, і вийшла назустріч йому жінка. Дуже делікатна, файно вбрана, все блищить на ній.

Питає вона:

- Чого ти хочеш, молодий чоловіче?

Він їй зачинає розказувати, куди він іде, що шукає. А вона каже:

- Добре ти попав. Я кравчиня. Одружишся зо мною, будеш жити три тисячі років. Я тебе зараз поведу по кімнатах.

Вона заводить його в одну кімнату і каже:

- Видиш мою підлогу? Вона вся з голок швейних. Голки сторч стоять. І таке у всіх моїх кімнатах. Нім я всіма цими голками перешию і вони поломляться, то перейдуть три тисячі років. Аж тоді буде конець нашого життя.

Він каже:

- Три тисячі років перейдуть, і я все одно помру.

І не схотів.

- Іду я далі.

А вона сказала йому:

- Я даю тобі чарівний перстень. Аби ти його одягнув на палець і носив із собою. Як тобі буде прикро, то перекинь його з пальця на палець — і що подумаєш, то тобі й буде.

І він знов дуже довго йшов. І нарешті прийшов до річки, до такої, як у нас Прут. А на тім боці — ліс. Він собі думає: «Як перейти цю річку?» І пригадав за перстень. Перекинув його з одного пальця на другий і подумав, щоб був місток. І зробився місток. Пере­ходить він ту річку і заходить у ліс. Свіже повітря, пташки співають — краса. Дивиться він — кінчається ліс і починається сад. Яблука, грушки — всяка садови­на. Рай, а не сад. А в кінці того саду прекрасний будинок стоїть, вимуруваний з мармуру. Все блищить. Приходить він ближче д’тому будинкови, а там брама велика і два леви живі стоять. З одного боку й з другого. Як уздріли ті леви чоловіка, то дуже заревіли, зарули. Бо вони ще нікого не виділи, туди ще ніхто не заходив. Виходить молода женщина, служниця, та й каже:

- Що ти хочеш, молодий чоловіче? Ніхто з чоло­віків не приходив до нас ніколи.

А він питає:

- Хто ви такі?

- Я служниця нашої пані. Заходьте до покою.

Заходить він у хату. Господиня його привітала і спи­тала, що він хоче. А він розказує:

- Я шукаю такої країни, де смерть не має стичности до людини.

А вона каже:

- Тут вона, ця країна. Це якраз у мене. Річка, яку ти перейшов — це границя смерти. Ви не вмрете ніколи. Ми, — каже, — з вами поберемося і будемо жити вічно.

І вони ся пібрали і зробили велике весілля.

Жили вони удвох, і йому здавалося, що він уже там штири роки жиє. І навтямилося йому, бо там ніякої роботи не було. Він сказав до свої жінки:

- Навтямилося мені. Хотів би я відвідати своїх родичів.

А вона каже:

- Чоловічку дорогий, на тім світі, на тім боці річки, вже перейшло штири тисячі років. Штири тисячі років уже ти в мене. Твоїх родичів уже давно нема. Там уже багато поколінь перейшло.

- А я таки йду подивитися, — каже він.

Ішов він довго-довго. Приходить на то подвір’я, де він колись жив, а там уже нічого нема. Питається людей, а люди кажуть:

- Ми таких людей не знаємо.

Оден сказав:

- І дід мій не чув про таке.

I подумав він: «Треба йти назад до жінки», і пустився йти. А Смерть з-за куща каже:

- Я вже тебе давно шукаю. Де ти ходиш? Ти ж мій. А він перекинув перстень з пальця на палець і подумав собі: «Щоб я блискавично був коло мої жінки». А Смерть імилася його якраз коло тої річки, за якою була вже країна вічного життя. Та й тримає його Смерть. А на той берег річки виходить його жінка та й каже до Смерти:

- Слухай, якось договорімся. Ти його не бери — це ж мій чоловік.

А Смерть каже:

- Він мій.

А жінка:

- Мій!

І сваряться вони, а та його жінка була непроста, вона всілякі штуки вміла виробляти. І перемінила вона чоловіка на кулю, таку, як м’яч. І каже:

- Він зараз високо підлетить. І як упаде на твій бік річки, то буде твій, а як на мій, то буде мій.

Смерть погодилася. Тоді жінка тупнула ногою, і він полетів дуже високо. І впав на другий берег, коло свої жінки. І знов зробився чоловіком. І жиють вони з жін­кою до сьогоднішнього дня.

(Зап. 9.08. 1987 від К. Ворощука (1917 р. н.) у с. Ганьківці Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. Українські народні казки: Книга 12. Казки Покуття: Ч. І / Зап., упоряд. М. Зінчук. — Тернопіль, 2005. — N9 72).