Як гроші перебігали з одного місця в друге

«Баба бачила, — свідчить інформатор з Полтавщини, — як гроші перебігали з одного місця в друге: біг червоний, як жар, хлопець, увесь у червоній одежі. Так і зашумів. Кажуть, що якби в той час було його чим ударити, то грішми розсипався б».           

(Рукоп. від. ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 785, арк. 40).   

От тобі і скарб

Чому се по нашому селу, Джигунівці, але не видно, щоб хто по вулиці шлявся? Таки і малої дитини не побачиш. Уранці схопилося сонечко таке веселеньке і зараз обогріло усюди. Де була яка калюжка після учорашнього дощику, не забарилася висохнути, а де ще дуже у холодку зоставався сніжочок, так і той усе потроху пропадав, бо весіннє сонечко де його тільки забачувало, так його і злизовало. На небі хоч би тобі хмариночка: пташечки співають веселенько; травонька по вгородам зеленіє, як те сукно; дерево, а вже не яке, як та верба, розпукується... Ото десята була масна, і Юрія припадало на великодних святах, так і весна прийшла упору, і до Великодня зійшла повідь, і у полі усе якраз іде добре, і от об Юрії ворона у житі сховається, і тим-то на сей день так надворі тепленько і усюди, мов рай, так весело!

Про клад

Були собі дід і баба, і мали вони собі просо на полі. Все дід його стеріг. Раз прийшов пообідати додому та й каже:

- Біжи, сину, постережи просо!

От пішов син стерегти просо. Іде він і чує, щось каже в просі:

- Ось і хлопчик іде, і пундик несе... Як візьму я хлопчика за волоса, закину хлопчика в чорні ліса. Як почну я хлопчика терти та м’яти, то не буде кому хлоп­чика обороняти.

Скарб

Раз на Зелені свята зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати і горілочки не забули та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

- Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Котел з червінцями

Раз коло Луки хлопці пасли гуси. Але бачать — щось пливе: кіш — не кіш, скриня — не скриня. Аж підпливає ближче — а то залізний котел, а в ньому червінці так і сяють. Хлопці підійшли, нагорнули в запіл і пішли додому. Як побачили батько і мати, що це червінці, так і побігли до озера з ціхою¹. Але тільки протягли руки, а котел зараз і пірнув у воду. Тих грошей всіх ніхто не може забрати.

Заворожені гроші

На Татарській горі йшло три чоловіки з ликами, аж дивляться — щось блищить. Один побачив — побіг, а ті й собі за ним слідом, а то гроші з-під землі вийшли пресушуватися. Якби один біг, то, може, вони були б на місці лежали. А вони як зачали усі бігти, то тії гроші й поховалися. Почали вони гребти пісок на тому місці, то знайшли шість карбованців, а ті решта встигли вглиб закопатися.

Заворожений скарб на Світязі

Жав раз чоловік жито у полі коло Світязя. А з ним дівчинка маленька. Зайде вона до озера, набере чер­вінців та й каже:

- Тату, а подивіться, які в мене гарні черепки.

А він:

- Та ну тебе з твоїми черепками!

Про золоту скриню і заздренну бабу

Місце, де колись випливала скриня з золотом, і заразі зветься Скринею. Це тут за рікою такий куток, чи можна сказати, — урочище. То, кажуть, там випливала скриня з грішми, з золотом. Віко одкриється, і вже далеко видно, як те золото сяє. Але набрати його міг хіба той, що був у ту пору коло озера, бо від села, доки добіжиш, то та скриня піде на дно, тільки її й побачиш.

От одна баба якраз і наспіла на ту пору, коли та скриня підпливла до берега. Розстелила на піску рядюжку, сама зайшла у воду і бере по жмені з тої скрині те золото. 

Золота скриня

Пішла в Пульмі жінка жати з дівчинкою. Дитина ще маленька була, не так щоб помагати, от не було кому глядіти, то вона й забрала.

Не стало в неї води. А там недалечко озеро. Вона й вирядила ту дівчинку по воду. І нема й нема тої дівчини. Вже й гадка кортить, де вона, чи хоч не втопилася? Коли то йде те дитя і щось в заполі несе.

Зачароване місце

Я був тоді хлопець проворний. Старість клята! Тепер уже так не втну; замість усіх викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився дід на нас, сидячи з чумаками. Тільки помічаю я — ноги в його чогось не стоять на місці, наче їх хто соває.

- А дивись, Хомо, — каже Остап, — коли б не пішов старий хрін танцювати!

І що ж ви думаєте? Не встиг він цього сказати — не витерпів старий! Забажалось, бачите, похвастатись перед чумаками.

Зачарований льох

Це було давно, ще за часів кріпаччини. Ген там, де зараз височіє у Боремлі старе замчисько, стояв колись розкішний панський палац. Жили там пани Чацькі, а в них була наймичка Мелашка з маленькою дитиною.

Якось у Великдень, ще й сонце не сходило, вийшла Мелашка з дитиною у двір і бачить — стоїть серед двору панського красивий великий льох, ще й двері до його відкриті. Що за дивина? Раніше його не помічала жінка. Зайшла у льох — ще дивніше видовище постало перед нею. Все у льосі світилося, а на скринях, столах лежала сила-силенна всякого багатства — золото, срібло, самоцвіти...

Зачарований скарб

А то ще так було у нас. Орав еден чолов’яга поле. Йде да й гукає на коней. Тілько — цвяг! Що це таке? Глянув він, аж там ціла скриня, мабуть, з грошима. От він нахилився, сам трясеться — хоче вхопити. Тілько що він руку до нього — то зараз у землю. Мучився він, мучився, знов піднявся — скриня знов наверсі.

- А, бісово навождєніє!

Постояв він трохи, а потім як не грохне на землю, а сам хапає. Де там! Скриня ще ліпше пішла донизу.

Пішов він до села, розказав людям, що діється. Усі ходили й бачили тую скриню, а не єден не вхопив, бо є така «мова».

Скарб у скрині

Були собі убогі чоловік та жінка, і було у них двоє дітей: синок маленький і дочка Палазя. Пішов чоловік на заробітки, а жінку з дітьми дома кинув. І до того вони дожились, що вже і їсти нічого. Спекла вона з останньої муки два коржі, то і всього. От сидять вони раз ввечері, а щось як загуде, як зашумить поуз хату, а тому хлопчикові і випало на толок вийти подивиться. Вийшов, дивиться — стоїть скриня повна грошей і свічечка горить. Набрав він грошей в запіл, вніс в хату, а там удруге пішов.

- Що ти там робиш?

- Та там, мамо, надворі скриня з грішми, так я оце набрав та ще піду.

Скарб у льоху

Була тутай недалечке багата удова, а у неї — три сини; тілько вона жодного з них не любила. От якось вона й заслабла, чує, що вже пора вмирати. Оце вона й думає: «Не стане мене на світі, усе моє добро дос­танеться синам. Нехай же нікому ліпше, як їм достанеться». Вночі узяла вона котел, де були гроші, понесла у льох да й «замовила» двері, щоб не можна було нікому туда ввійти. Пішла знов у хату, застогнала да на другий день і вмерла.

А сини зараз до котла. Бачать, на том місці нема нічого. Шукали-шукали — ні, так-таки й нема, як у воді згинуло. От вони й забули про нього. Тілько щось треба було до льоху; єден син і пішов. Одчинив він двері, а щось як штовхане його, то він аж впав, мало що не вмер.

Від того часу не можна навіть підступитися до льоху, бо треба натрапити таку «мову», щоб зараз двері одчинились. А як ти його натрапиш?

Нечистий скарб

Запорізькі клади скрізь закляті: скільки б людей їх не копало — не даються! Мій чоловік сам ходив. От викопали вони так, як великий погреб — увійшли; ну, а взять нічого не можна! Треба одмолиться стільки років, на скільки він заклятий!

От і у Потьомкіну саду є, саме там, де каміння ве­лике: і щопразника вони й виходять — саме під Ве­ликдень!

Закляті скарби

Давно не було щадниць та банків, тому люди, що мали гроші, переховували їх так, що закопували в землю у відоме лиш собі місце, а в потребі вибирали назад. При тім поступовано двояко: або гроші закопувано без ніяких заклять, тоді ті гроші були чисті, вони горять по півночі і їх нетрудно дістати, коли хто дізнається про них; або закопувано гроші, заклинаючи їх, сі горять перед опівніччю і їх трудно дістати, бо їх стережуть.

В ніч під Великдень

На Київщині існує повір’я, що в ніч під Великдень, під час читання діянь, усі закляті скарби «горять».

На Слобожанщині вірять, що в ніч під Великдень над скарбами горять свічки. На Харківщині йдуть шукати скарбів вранці, коли в церкві проспівають «Христос воскрес», бо тоді «земля розкривається, і скарби виходять на поверхню».

До питання про залежних тварин

Думка про поділ у народному світогляді померлих тварин на природно вмерлих і померлих незвичайною смертю, яка має важливе значення для питання про близькість уявлень за тварин і людей, є нова, нещодавно лише ґрунтовно порушено питання про такий поділ мерців-людей — я розумію поважну працю проф. Д. К. Зеленіна «Очерки русской мифологии, вып. 1: Умершие неестественной смертью й русалки» (Пг., 1916), що досі залишається основною в цій царині. На твердженнях цієї розвідки ми й базуватимемось у визначенні поняття «залежний».

Перше ніж перейти до здійснення свого завдання — розгляду уявлень про залежних тварин, дозволимо собі коротко спинитись на терміні «залежний» та змісті цього виразу.

«Многие народы земного шара... — каже проф. Зеле­нін, — строго различают в своих поверьях два разряда умерших людей. К первому разряду относятся... умер­шие от старости предки; это покойники, почитаемые и уважаемые, много раз в году «поминаемые». Совсем иное представляет собою второй разряд покойников, т. наз. мертвяки, или заложные. Это — люди, умершие прежде срока своей естественной смерти, скончав­шиеся... скоропостижною несчастною или насиль­ственною смертью... К ним же относятся и «наложив­шие на себя руки» самоубийцы — удавленники, уто­пившиеся й т. п., равно как и опойцы... а также лица, проклятые своими родителями, равно как и пропавшие без вести...»¹

Дитяча могила

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки. Інші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви, наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила.

Одна така могила стоїть собі окремо на від­стані півверсти і називається Дитячою. Вона не нале­жить до надто високих, а проте не так легко зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.