Закляті скарби

Давно не було щадниць та банків, тому люди, що мали гроші, переховували їх так, що закопували в землю у відоме лиш собі місце, а в потребі вибирали назад. При тім поступовано двояко: або гроші закопувано без ніяких заклять, тоді ті гроші були чисті, вони горять по півночі і їх нетрудно дістати, коли хто дізнається про них; або закопувано гроші, заклинаючи їх, сі горять перед опівніччю і їх трудно дістати, бо їх стережуть.

В ніч під Великдень

На Київщині існує повір’я, що в ніч під Великдень, під час читання діянь, усі закляті скарби «горять».

На Слобожанщині вірять, що в ніч під Великдень над скарбами горять свічки. На Харківщині йдуть шукати скарбів вранці, коли в церкві проспівають «Христос воскрес», бо тоді «земля розкривається, і скарби виходять на поверхню».

До питання про залежних тварин

Думка про поділ у народному світогляді померлих тварин на природно вмерлих і померлих незвичайною смертю, яка має важливе значення для питання про близькість уявлень за тварин і людей, є нова, нещодавно лише ґрунтовно порушено питання про такий поділ мерців-людей — я розумію поважну працю проф. Д. К. Зеленіна «Очерки русской мифологии, вып. 1: Умершие неестественной смертью й русалки» (Пг., 1916), що досі залишається основною в цій царині. На твердженнях цієї розвідки ми й базуватимемось у визначенні поняття «залежний».

Перше ніж перейти до здійснення свого завдання — розгляду уявлень про залежних тварин, дозволимо собі коротко спинитись на терміні «залежний» та змісті цього виразу.

«Многие народы земного шара... — каже проф. Зеле­нін, — строго различают в своих поверьях два разряда умерших людей. К первому разряду относятся... умер­шие от старости предки; это покойники, почитаемые и уважаемые, много раз в году «поминаемые». Совсем иное представляет собою второй разряд покойников, т. наз. мертвяки, или заложные. Это — люди, умершие прежде срока своей естественной смерти, скончав­шиеся... скоропостижною несчастною или насиль­ственною смертью... К ним же относятся и «наложив­шие на себя руки» самоубийцы — удавленники, уто­пившиеся й т. п., равно как и опойцы... а также лица, проклятые своими родителями, равно как и пропавшие без вести...»¹

Моглиці (цвинтар, кладовище)

Завше на Поліссі були на підвищенні, ліпше вище рівня села, щоб вітьор обвивав. Сосни на них ніколи не садили. Вони у нас самонасіваюца. Моглі садити калину, скраю берези.

З моглиць не можна нічого брати до хати, нести додому. Одін хозяїн пошов і забрав старі хрести (крижи), щоб хату гріть. Покі порізав, то сам згорів. Хрести осталіса. Хто кінчив життя самогубством, того ховалі за моглицями, не ставилі хресті. Тепер такі могили в конці моглиць. Як ховають на моглицях, то спершу ставлять малий хрест, через рук — великий. На другий день, як похо­вають, несуть покойніку сніданок (лишають скланку води, ложку, а в тарілці їжу, яка була на обіді).

Нічниці

Нічниці — се такі дівки, що по смерті їх душі явля­ються чоловікові уночі і відбирають йому сон, а на тих, що стережуть чого, насилають сон. Вони пока­зуються тільки тому, до кого чують якусь помсту. Часом нападають і на дітей такого чоловіка.

Про потопельників

Потопельники — се ті небіжчики, що потопилися умисно або випадково. Кожний потопельник має право ходити по сім світі сім літ. До нього не можна ні говорити, ні його зачіпати, ні кидати чим-небудь. Коли потопельник побачить чоловіка, зараз регочеться. Виглядає весь білий. Кожного нового місяця показується на тім місці, де утопиться. За чоловіком має право бігти лиш так далеко від берега, як далеко розливається вода в повінь.

Повісельники

Повісельники, як і потопельники, мають право хо­дити по смерті сім літ та лякати людей.

(Знадоби до української демонології. — Т. 1. Зібрав В. Гна­тюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 256).

Коли хто повіситься, можна зараз пізнати, бо встає велика буря 

Покутники

Покутники — се такі небіжчики, що по причині гріхів, яких допустилися на сім світі, не можуть на другім світі мати спокою доти, доки самі їх не загладять або хтось із їх рідні чи знайомих, до того часу вони тиняються по сім світі і терплять та зносять різні прикрості, відповідні до величини їх злого вчинку. Найліпше зілюструють се приклади.

Дитина покутує за се, що як ссала, вдарила маму по груді, а мама не покарала її. Визволює її той, що поквестував¹ на 30 служб і казав їх правити у 30 церквах та на кожній був присутній.

Перекази про мерців

(Стосунки померлих з реальним світом. Обмеження цих стосунків певним часом та певним колом осіб. Страх перед мерцями, обереги від них. Шкода, якої вони завдають. Харчування мерців, їхнє ставлення до родини та майна).

На світанку виникнення людських спільностей людина, не розуміючи значення смерті і не відрізняючи її від тимчасових позасвідомих станів (млості, сну, правця), намагалася розбудити мертве тіло уколами, побоями, докорами, наполегливими закликами, звідки пізніше розвивалося похоронне голосіння, а також пропонувала трупові їжу або й насильно годувала його, звідки веде початок загальнолюдський звичай залишати їжу та напої у домовинах мерців, влаштовувати бенкети і жертвоприношення за їх участю. Окрім їжі, людина оточує своїх небіжчиків ще й іншими звичними для них речами, закопуючи разом з ними одяг, зброю, тварин, жінок і рабів.

Той світ у голосіннях

«Той світ» фігурує і в голосіннях: «Відкіля тебе, мій синочку, виглядать? Чи з глибокого яру, чи з далекого краю...» (Катеринославська губ).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 58).

«Як буду я вас, мій батеньку, в гості дожидать,

То буду к Божеству стежечки прокидать,

А к Великоднім святкам — доріжечки промітать,

А к Святій неділі буду стежечки травицею (за)стелять...» (Лубенський пов.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 70).

Ти дубе Тимку, а ясен Пазя

Калину садили на могилі козака, цей звичай фіксує народна пісня:

Казав собі насипати високу могилу,

Казав собі посадити в головах калину:

Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,

Будуть мені приносити від родоньку вісти!

Пошанування в дев'ять днів

У нас, коли людина помре у суботу, п’ятницю помре, то в неділю гарача (пошанування померлого). Хотя й в суботу помре, тоже в неділю гарача. Хотя вона помре в понеділок, тоже в неділю гарача. Воно то неправильно, воно то должно бути дев’ять днів, щоб було дев’ять днів. У нас на Поліссі так. Ми свою маму хоронили в суботу, вона в п’ятницю померла, а в неділю поминали на гарачу службу. Гарача служба то була. А через сорок днів була сорокова. Тоді вже кожної неділі поминають в церкві, коли йдуть до церкви. Я хожу кожної неділі, я в хор ходю. Кожної неділі я книжечку взяла, записала ім’я чоловіка, матера, батька та чоловікового батька, своїх таких, то тьотку, то інших... А вийде рік, тоді тоже на гарачу подам.

Поховання та пошанування померлих

Мама померла в мене на руках. Вона так довго міє лієжала. Тиждень така вже лієжача була і померла... Прийшла сусідка Надя (кума). Мама померла о пів на дев’яту годину. Нарадили. Ночували коло неї. Сиділи сусіди. Свічки палили. І на другий день о пів на другу хоронили. До труни все дали: одіж, взуття. Свічки мають горіти цілу ніч. Одна догоряє, другу запальвають.

Про те як споряджають померлих на той світ

Як умре, то вже, звісно, зав’яжуть йому у сорочку шаг, щоб купив собі місто на тім світі. А бабі-сповитусі кладуть у домовину палицю, а до пояса прив’яжуть хусточку з маком. Палицею вона буде одбиваться від своїх внучків, бо тії нападуть на неї — нащо вона їх на світ випустила! Як же вже прийдеться їй круто, то кине їм жменю маку; поки вони позбирають, вона і втече.

Про агонію

Як мала дитина тяжко вмира, то її купають у воді, перевареній з зіллям або з соломою, що на шляху лежить навхрест, чи виривають на стриху, теж навхрест. Дають дитині у ліву руку хрестик восковий і свічечку, бо правою, кажуть, на страшнім суді буде хреститься. Всі, хто є в хаті, моляться Богу (Канівський пов.).

Як тяжко хто вмирає, то зривають стелю (Канівсь­кий і Переяславський повіти).

Завмирання

У народі збереглися оповідання старих людей, які завмирали, тобто деякий час не виявляли ознак життя. На запитання, що з ними було під час завмирання, вони відповідали, що були на тім світі, і розповідали різні бачення про те, які кари несуть люди за злі діла і нагороди за добрі.

Про душу

У народу нема ясного погляду на те, звідки береться душа: одні думають, що душа бере початок від матері немовляти і в той час уходить у тільце, коли немовля перший раз порушиться; другі думають, що душа по­ходить від Бога, але де ті душі побувають, що мають прийти на сей світ, се нікому не відоме.

Про смерть

Зі смертю людина пов’язувала багато містичного, наприклад, різні повір’я та прикмети, що пророкують смерть, навіть сни. Все це якоюсь мірою збереглося до наших днів, люди ще пам’ятають давні повір’я, хоч не завжди вірять їм.

—                  Коли курка співає, буде мрець.

—                  Якщо собака виє і мордою до землі припадає, хтось помре.

—                  Якщо сова кричить: «Поховав! Поховав!» — і го­ловою вниз.

—                  Якщо сниться, що побудував нову хату, то комусь «побудують» домовину.

Про смерть

Смерть – суха баба з косою. Смерть уявляють собі зазвичай старою, сухою бабою з косою. Коли вона стане в ногах хворого, він виздоровіє, коли у головах і махне ще косою, він зараз умре.

(Знадоби до української демонології. – Т. 1. Зібрав В. Гнатюк. – Етногр. зб. – Львів, 1904. – Т. 15. – С. 197).

Смерть показується у постаті жінки в білій плахті, завиненій цілком із головою, або пані, одягненій біло, що куди йде, лишає сліди за собою, бо обсмалює траву й зела, а нарешті підноситься догори й відлітає.

(Знадоби до української демонології. — Т. І. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 198-199).