Про смерть

Смерть – суха баба з косою. Смерть уявляють собі зазвичай старою, сухою бабою з косою. Коли вона стане в ногах хворого, він виздоровіє, коли у головах і махне ще косою, він зараз умре.

(Знадоби до української демонології. – Т. 1. Зібрав В. Гнатюк. – Етногр. зб. – Львів, 1904. – Т. 15. – С. 197).

Смерть показується у постаті жінки в білій плахті, завиненій цілком із головою, або пані, одягненій біло, що куди йде, лишає сліди за собою, бо обсмалює траву й зела, а нарешті підноситься догори й відлітає.

(Знадоби до української демонології. — Т. І. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 198-199).

Часом, коли смерть приходить, дає знак людям: приміром, драпає по шибках, від чого лишаються сліди, як би по діяменті, коли ним потягнеться легко по склі; часом стукає до вікна і кличе чоловіка по імені.

(Знадоби до української демонології. — Т. 1. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 200-201).

Коли кликаний обізветься, зараз умирає. Опис вигляду смерті захований найліпше у звісній легенді про рицаря і смерть. Коли рицар хвалиться своєю силою і зброєю, відповідає смерть: «Ти ся хвалиш своєю зброєю, а в мене єсть на тебе моя зброя: кривая коса, острий меч, пила зубастая, кривий серп, рискаль, мотика, мітла. Косою ти підотну ноги, пилою ти перетру кості, серпом переріжу ти горло, мечем ти отсіку руки, рискалем ти відотну голову, мітлою ти замету кров». Легенда про рицаря і смерть — одна з найпоширеніших в Україні, відома в багатьох варіантах у староукраїнській літературі.

(Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника (1-ї пол. XVIII в.) // ЗНТШ. - Львів, 1897. - Т. 16. - С. 15).

Рицар сміється, одначе, з такої зброї, кажучи: «О смерте нехосновая, головатая, кострубатая, зубатая, ви-трісковая, сухая, блідая, сагатая, голінатая, страшнеє чудо! Та чи годна ти зо мною битися своїм непристойним орудом? Коси ти своєю косою по пустим полю траву; три ти свєю пилою гнилоє колодя; жни ти своїм серпом жаливу (кропиву), січи ти своїм мечом хащу (ліс), копай ти своїм рискалем глину, замітай ти своєю мітлою по дорозі порохи. У мене єсть на тебе меч мій острий, огнистая стрільба, сагайдак; не таких я сильних і храбрих рицаров і сильних витязей на войні звитяжив-єм — і витязей воєнних, і горцовніков своєю зброєю копієм і силью побивав, та бих тепер тебе, чуда, не мох побити? Уже ти больше не будеш людий побивати і побирати; юж тут тоти твої сабашні голені по тім полю будут ся валяти і той твой костяний тулуб будет пожар палити».

(Гнатюк В. Легенди з Хітарського збірника (1-ї пол. XVIII в.) // ЗНТШ. - Львів, 1897. - Т. 16. - С. 15).

З сього бачимо не лиш вигляд смерті, а й її прилади та що і як вона ними робить. Смерті товаришить у її походах не раз мерлець і носить за нею полотно, що звисає ззаду.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. - С. 511).

Смерті є дві: одна приходить, коли умирає хтось зі старості, а друга припадкова.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. - С. 539).

Смерть стоїть часом у зносинах із людьми. Один бідак запрошує її, приміром, у куми, вона приймає запросини і виучує опісля свого похресника виліковувати людей від недуги, наслідком чого він багатіє.

(Гнатюк В. Галицько-руські народні легенди. Т. 2. — Етногр. зб. - Львів, 1902. - Т. 13. - С. 235-238).

Деколи дістається й смерті від людей на оріхи. Одна баба, приміром, тримає її на яблінці, звідки смерть не годна злізти, бо баба її закляла.

(Гнатюк В. Галицько-руські народні легенди. Т. 2. — Етногр. зб. - Львів, 1902. - Т. 13. - С. 239).

Коваль знов каже їй влізти у пляшку, затикає і тримає її там доти, доки хоче, а люди тим часом мають від неї спокій і не умирають.

(Гнатюк В. Галицько-руські народні легенди. Т. 2. — Етногр. зб. - Львів, 1902. - Т. 13. - С. 250).

(Гнатюк В. Нарис української міфології / Упоряд. Р. Кирчів — Львів, 2000. - С. 194-197).