Чоловік і Смерть

Ішов чоловік, а назустріч йому — Смерть.

- Добрий день! — каже Смерть.

- Доброго здоров’я!

- Куди, чоловіче, йдеш?

Дивиться на неї чоловік — чужа баба, незнайома, та й питає:

- Звідки ви, бабо?

А та каже:

- Я — Смерть. У мене немає знайомих, немає кумів, немає товаришів — нікого немає. Кому приходить кінець, до того йду.

- Як ви Смерть, то скажіть, коли я вмру, — питає чоловік.

- Точно тобі не скажу, — відповідає Смерть. — Але як побачиш, що голова сивіє, то це означатиме, що скоро вмреш. Тоді я прийду до тебе.

Подивився одного разу чоловік — починає десь-не-десь голова сивіти. «Ну, — думає, — скоро я вмру». Подивився другий раз. Го-го! — голова зовсім сива. Робить він труно і чекає Смерть. Приходить Смерть і каже:

- Лягай у труно. Прийшов час умирати.

Він лягає в труно на бік. Смерть каже:

- Не так, горілиць лягай.

А він узяв та й перекинувся униз лицем. Розсер­дилася Смерть:

- Що ти, нічого не розумієш? Ану, вилазь відти! Я покажу тобі, як лягати.

Він виліз із труни, а вона бере та лягає туди, щоб показати, як то лягається. А він схопив покришку, приклав і забив цвяхами. Думає: «Понесу я її і пущу на море. Най плаває, поки не згине в труні». А Смерть — то дух. Вона зразу вилетіла звідти. Він кинув труно у воду, але Смерті там уже не було. Попливло порожнє труно.

Жив чоловік, скільки жив. Та й думає: «Нема Смер­ті — буду жити, скільки схочу». І до того дожився, що вже не годен устати. Просить він уже Смерті. Прийшла Смерть і питає:

- Ти впізнаєш мене?

- Ні, не знаю, що ви за баба.

- Я — Смерть. Пам’ятаєш, як ти мене в труно забив? Ти хотів, щоб ніколи не вмерти. То й не вмреш. Ти зогниєш живцем.

І кинулися по нім рани, і він зогнив живцем.

(Зап. 10. 05. 1979 р. від Д. Скаженюка. Чарівна квітка: Укр. нар. казки з-над Дністра / Зап., упоряд. М.Зінчука. — Ужгород, 1986. — С. 231-232).