Як багач Смерть обдурив

Прийшла Смерть до багача, стала коло порога й каже:

- Нажився ти, чоловіче, на цім світі — не маєш за чим шкодувати: добро само пливло тобі до рук. Але як би тебе розкоші не тішили, мусиш лишати їх і збира­тися на той світ, бо такою є на те Божа воля.

- Йой, та хіба ти, Смерте, не знаєш, — мало не плачучи каже багач, — де ж я нажився? Я ще й не починав жити. Замолоду будував хату, дрібонькі діти повелися, не доїдав, не досипав. Ледве-м недавно з нестатків видряпався, а ти уже забирати прийшла. Май хоч трохи сумління наді мною.

- Що поробиш? — не відстає Смерть. — Так у тебе на роду написано. Мусиш іти, хоч тобі й не хочеться.

Зібрався багач, йде зі Смертю поміж стайні, стодоли і не перестає просити.

- Видиш, — каже, — усе в мене є, лишень ґаздувати.

Далі — кошари овець.

- І це, — хвалиться багач, — моє добро. Кому його лишу? Жінка слабовита, діти малі — запропаститься.

- От, Смерте, — просить, — вибери собі, що хочеш, та й відпусти мене, дай хоч трохи потішитися світом. Ще без мене одного на тім світі обійдуться.

- Е, нє, — не відступається та. — Що люди поду­мають, як я так зроблю?

- Та що будуть думати, — умовляє багач, — вони й знати нічого не будуть.

Так просився він у Смерті і випросився. Каже та:

- Йди до кошари, вибери мені найбільшу і найситнішу вівцю та й ще живи трохи. Най буде по-твоєму.

Втішився багач, скоренько побіг до кошари, вибрав файну вівцю і дає Смерті.

- Е-е-е, — каже та, — ти, виджу, хочеш легко від мене відкупитися. Не буде так. Бери свою вівцю на плечі й неси туди, куди я тобі скажу.

Що лишилося робити бідоласі? Жити хоче. Взяв вівцю на плечі і йде за Смертю. Ішли день, другий, рік, аж нарешті дійшли до величезної стрімкої гори.

Під нею горіло багато-пребагато свічок: одні лишень запалені недавно, другі — до половини згоріли, треті такі, що вже скапували до останку і гасли. Каже багач:

- Признайся мені, Смерте, куди ти мене привела і що би означали ці свічки?

Каже та:

- Раз ти уже тут, то знай: свічка — людське життя.

Як народжується дитина — її свічка лишень починає горіти, до половини спалена — вона у середньому віці, а котра докапує — за тією я йти маю.

- Як так, — каже багач, — то, може, я подивився б, де тут моя свічка?

- Чого, — підсміюється Смерть, — дивись, вона он там, крайня коло гори.

Підходить багач ближче, дивиться, а його свічка ще й до половини не догоріла.

- Ей, — каже, — Смерте, ти, відей, хотіла ошукати мене. Ще заскоро мені збиратися на той світ. Шкода було стільки дороги вівцю нести.

Обернувся і почимчикував з вівцею додому.

(Зап. 20.06. 1987 р. в с. Палагичі Тлумацького р-ну від П. Остапчук. Чарівні горішки: Нові записи укр. нар. Казок з Покуття / Зап., впоряд. М. Буджака. — Львів, 2002. — С. 151-152).