Як гроші перебігали з одного місця в друге

«Баба бачила, — свідчить інформатор з Полтавщини, — як гроші перебігали з одного місця в друге: біг червоний, як жар, хлопець, увесь у червоній одежі. Так і зашумів. Кажуть, що якби в той час було його чим ударити, то грішми розсипався б».           

(Рукоп. від. ІМФЕ, ф. 1-7, од. зб. 785, арк. 40).   

Про клад

Були собі дід і баба, і мали вони собі просо на полі. Все дід його стеріг. Раз прийшов пообідати додому та й каже:

- Біжи, сину, постережи просо!

От пішов син стерегти просо. Іде він і чує, щось каже в просі:

- Ось і хлопчик іде, і пундик несе... Як візьму я хлопчика за волоса, закину хлопчика в чорні ліса. Як почну я хлопчика терти та м’яти, то не буде кому хлоп­чика обороняти.

Скарб

Раз на Зелені свята зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати і горілочки не забули та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

- Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Котел з червінцями

Раз коло Луки хлопці пасли гуси. Але бачать — щось пливе: кіш — не кіш, скриня — не скриня. Аж підпливає ближче — а то залізний котел, а в ньому червінці так і сяють. Хлопці підійшли, нагорнули в запіл і пішли додому. Як побачили батько і мати, що це червінці, так і побігли до озера з ціхою¹. Але тільки протягли руки, а котел зараз і пірнув у воду. Тих грошей всіх ніхто не може забрати.

Заворожені гроші

На Татарській горі йшло три чоловіки з ликами, аж дивляться — щось блищить. Один побачив — побіг, а ті й собі за ним слідом, а то гроші з-під землі вийшли пресушуватися. Якби один біг, то, може, вони були б на місці лежали. А вони як зачали усі бігти, то тії гроші й поховалися. Почали вони гребти пісок на тому місці, то знайшли шість карбованців, а ті решта встигли вглиб закопатися.

Заворожений скарб на Світязі

Жав раз чоловік жито у полі коло Світязя. А з ним дівчинка маленька. Зайде вона до озера, набере чер­вінців та й каже:

- Тату, а подивіться, які в мене гарні черепки.

А він:

- Та ну тебе з твоїми черепками!

Про золоту скриню і заздренну бабу

Місце, де колись випливала скриня з золотом, і заразі зветься Скринею. Це тут за рікою такий куток, чи можна сказати, — урочище. То, кажуть, там випливала скриня з грішми, з золотом. Віко одкриється, і вже далеко видно, як те золото сяє. Але набрати його міг хіба той, що був у ту пору коло озера, бо від села, доки добіжиш, то та скриня піде на дно, тільки її й побачиш.

От одна баба якраз і наспіла на ту пору, коли та скриня підпливла до берега. Розстелила на піску рядюжку, сама зайшла у воду і бере по жмені з тої скрині те золото. 

Золота скриня

Пішла в Пульмі жінка жати з дівчинкою. Дитина ще маленька була, не так щоб помагати, от не було кому глядіти, то вона й забрала.

Не стало в неї води. А там недалечко озеро. Вона й вирядила ту дівчинку по воду. І нема й нема тої дівчини. Вже й гадка кортить, де вона, чи хоч не втопилася? Коли то йде те дитя і щось в заполі несе.

Зачароване місце

Я був тоді хлопець проворний. Старість клята! Тепер уже так не втну; замість усіх викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився дід на нас, сидячи з чумаками. Тільки помічаю я — ноги в його чогось не стоять на місці, наче їх хто соває.

- А дивись, Хомо, — каже Остап, — коли б не пішов старий хрін танцювати!

І що ж ви думаєте? Не встиг він цього сказати — не витерпів старий! Забажалось, бачите, похвастатись перед чумаками.

Зачарований льох

Це було давно, ще за часів кріпаччини. Ген там, де зараз височіє у Боремлі старе замчисько, стояв колись розкішний панський палац. Жили там пани Чацькі, а в них була наймичка Мелашка з маленькою дитиною.

Якось у Великдень, ще й сонце не сходило, вийшла Мелашка з дитиною у двір і бачить — стоїть серед двору панського красивий великий льох, ще й двері до його відкриті. Що за дивина? Раніше його не помічала жінка. Зайшла у льох — ще дивніше видовище постало перед нею. Все у льосі світилося, а на скринях, столах лежала сила-силенна всякого багатства — золото, срібло, самоцвіти...

Зачарований скарб

А то ще так було у нас. Орав еден чолов’яга поле. Йде да й гукає на коней. Тілько — цвяг! Що це таке? Глянув він, аж там ціла скриня, мабуть, з грошима. От він нахилився, сам трясеться — хоче вхопити. Тілько що він руку до нього — то зараз у землю. Мучився він, мучився, знов піднявся — скриня знов наверсі.

- А, бісово навождєніє!

Постояв він трохи, а потім як не грохне на землю, а сам хапає. Де там! Скриня ще ліпше пішла донизу.

Пішов він до села, розказав людям, що діється. Усі ходили й бачили тую скриню, а не єден не вхопив, бо є така «мова».

Скарб у скрині

Були собі убогі чоловік та жінка, і було у них двоє дітей: синок маленький і дочка Палазя. Пішов чоловік на заробітки, а жінку з дітьми дома кинув. І до того вони дожились, що вже і їсти нічого. Спекла вона з останньої муки два коржі, то і всього. От сидять вони раз ввечері, а щось як загуде, як зашумить поуз хату, а тому хлопчикові і випало на толок вийти подивиться. Вийшов, дивиться — стоїть скриня повна грошей і свічечка горить. Набрав він грошей в запіл, вніс в хату, а там удруге пішов.

- Що ти там робиш?

- Та там, мамо, надворі скриня з грішми, так я оце набрав та ще піду.

Скарб у льоху

Була тутай недалечке багата удова, а у неї — три сини; тілько вона жодного з них не любила. От якось вона й заслабла, чує, що вже пора вмирати. Оце вона й думає: «Не стане мене на світі, усе моє добро дос­танеться синам. Нехай же нікому ліпше, як їм достанеться». Вночі узяла вона котел, де були гроші, понесла у льох да й «замовила» двері, щоб не можна було нікому туда ввійти. Пішла знов у хату, застогнала да на другий день і вмерла.

А сини зараз до котла. Бачать, на том місці нема нічого. Шукали-шукали — ні, так-таки й нема, як у воді згинуло. От вони й забули про нього. Тілько щось треба було до льоху; єден син і пішов. Одчинив він двері, а щось як штовхане його, то він аж впав, мало що не вмер.

Від того часу не можна навіть підступитися до льоху, бо треба натрапити таку «мову», щоб зараз двері одчинились. А як ти його натрапиш?

Нечистий скарб

Запорізькі клади скрізь закляті: скільки б людей їх не копало — не даються! Мій чоловік сам ходив. От викопали вони так, як великий погреб — увійшли; ну, а взять нічого не можна! Треба одмолиться стільки років, на скільки він заклятий!

От і у Потьомкіну саду є, саме там, де каміння ве­лике: і щопразника вони й виходять — саме під Ве­ликдень!

Дитяча могила

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки. Інші розсипані по полях в різних напрямках. У могил є свої особливі назви, наприклад: Гостра, Чорна, Широка, Гудун-могила, Козарська могила.

Одна така могила стоїть собі окремо на від­стані півверсти і називається Дитячою. Вона не нале­жить до надто високих, а проте не так легко зійти на неї. А свою назву дістала вона від жахливого злочину, що трапився в давні часи.

Могила

Коло Галчинця¹ височіла Могила, в її підніжжі роздоріжжя перетиналося, наче рамена хреста; зверху вона заросла кущами й зіллям, а всередині, можливо, ховала пам’ятки минулого. Народні Перекази в міру своєї уяви дивні речі про неї оповідали. Не раз хлопці, пасучи вночі коней, бачили, як з кущів на Могилі виходили постаті, що мали дивні кшталти, скуп­чувалися, а потім, збившись у вогненний стовп, звільна сунули до села. Злякані хлопці, мов зайці, припадали до трави, але, коли побачать, що марево сяє, мов ясна заграва, то зриваються на ноги і сміливо женуть уперед — яскравість тоді блідне, починає тремтіти і, розплив­шись у повітрі, зникає. Повертаються малі звитяжці, радісно побликуючи, але марево нові загони світла з землі випроваджує і переслідує хлопчаків, наче тінь. А вони обернуться і знову в наступ кидаються, та так години й минають на змаганнях із маревом. А коли додому прийдуть, то так сипнуть оповідками, що батьки тільки головами хитають.

Свиридова могила

Був, кажуть, колись чоловік Свирид. То як дождався Великодня, то й думає собі:

«Кажуть люди — Велик­день. А побачу я, чи справді великий день? Чи багацько я виору?»

І от, на самий перший день світлого празника, запряг він до плуга волів да й з наймитами й пішов орать. Люди ж в церкві Богу моляться, а він оре. Уже й виходять зі свяченими пасками додому, на дзвониці, в дзвони дзвонять, а він ще оре. Тільки що почали, може, скибу десяту одкидать, аж під землею щось загуло страшно-страшно, так, як часом далекий грім загуркотить, і Свирид разом з волами так і провалився скрізь землю. А на тім місці стала могила. Вона й досі зветься Свиридова могила¹. То, кажуть, як інколи прийдеш на ту могилу да приложиш ухо до землі, то все неначе хто волів далеко поганяє, так і чутно: «Гей, гей!» 

Залізна Баба

Між селами Великою і Малою Селецькою здіймається гора. Здалеку-здалеку її видно. А на ній, наче шапка на богатирському чоловікові, — могила. Велика така, півколом іде. А поруч неї — вали. І гору ту, і могилу кличуть Залізною Бабою. Чому? Пояснюється це так.

Жила в цьому місці колись одинока вдова. Чоловіка її було вбито десь у бойовиську. І ніхто їй більше не припав до серця. Так і вікувала сама. І зналася вона гаразд на чарах. Тільки не на злих, відьомських, а на добрих. Могла хвороби травами лікувати, від різних напастей заговорювати. Того люди хоч і побоювались її, як чаклунку, однак і шанували.

А одного разу напали на сі місця вороги. Хтозна і які — татари чи поляки, їх усяких багато приходило, зараз вже й забулося. Пішли чоловіки з ними битися. Рубалися-рубалися, та не змогли зупинити нечестивців. Полягли всі. Пішли тоді воювати діди та хлопчаки, які тільки могли утримати зброю. І їх здолали чужинці. Лишилися одні жінки з малими дітьми. Похапали вони малят і подалися в останній притулок — на гору, за вали.

Втоплениця

І

- А що, Миколо, чи все благополушно? — спитав батько сина, котрий тілько що приїхав із нічлігів та, поставивши у хліву коней, увійшов до хати.

-  Слава Богу! Коні наші цілі, і ніякий звір не триво­жив їх ніччю, — відказав син. — Та от що було у Чорному Яру, де ми сьогодні ночували. Ледве усі нічліжники не покидали своїх коней і не дали драла із лісу.

- Що ж там таке з вами було?

- Гм. Що? Тепер днем і в хаті страшно вимовити... — промовив Микола, запалюючи люльку. — Ми цілісіньку ніч трусилися від переляку, мов у хрещенські морози... 

Як дочка маму побачила

Були мати та й дочка. Мати померла, а дочка дуже плакала за нею. І все хотіла маму видіти. І її порадили люди, як вона має зробити.

- Ти виший собі сорочку, вберися файно і піди до церкви. Люди будуть виходити з церкви, а ти заховайся на хорах, би тебе не видко було. І будеш сидіти там до ночі. Прийдуть мерці і будуть престіл цілувати. І твоя мама буде йти в тій черзі, і ти будеш її видіти.