Перекази про мерців

(Стосунки померлих з реальним світом. Обмеження цих стосунків певним часом та певним колом осіб. Страх перед мерцями, обереги від них. Шкода, якої вони завдають. Харчування мерців, їхнє ставлення до родини та майна).

На світанку виникнення людських спільностей людина, не розуміючи значення смерті і не відрізняючи її від тимчасових позасвідомих станів (млості, сну, правця), намагалася розбудити мертве тіло уколами, побоями, докорами, наполегливими закликами, звідки пізніше розвивалося похоронне голосіння, а також пропонувала трупові їжу або й насильно годувала його, звідки веде початок загальнолюдський звичай залишати їжу та напої у домовинах мерців, влаштовувати бенкети і жертвоприношення за їх участю. Окрім їжі, людина оточує своїх небіжчиків ще й іншими звичними для них речами, закопуючи разом з ними одяг, зброю, тварин, жінок і рабів.

(Тайлор Э. Первобытная культура. Исследования разви­тия мифологии, философии, религии, искусства и обы­чаев. - СПб., 1873. - Т. 2. - С. 40, 43, 51, 52, 63, 70, 105, 106).

Таким чином, за народними віруваннями, мерці, продовжуючи існувати в матеріальному, більш-менш зміненому вигляді, перебувають у постійному і тісному контакті з близькими і взагалі з реальним світом. Лише згодом відвідини мерців починають обмежуватися певною порою року та певними категоріями осіб.

За малоруськими народними повір’ями, мерці зби­раються в церкві в чистий понеділок (мрецький Великдень¹), як це видно, між іншим, з народної оповіді, що записана мною в с. Литвяки Лубенського пов. від Наталії Кедевої. «Чоловік їв вареники з вечора на масляне пущання² і задержав сира в роті до дванадцяти часів. Вийшов з хати — світиться в церкві. «Піду подивлюсь, що таке». Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: «Уділи нам того, що в тебе є». Він острахнувсь, каже: «Тут я вам не дам. Пойдем на кладовище — я вас там розділю». Повів їх на кладовище, каже: «Сідайте у лави: малі — до малих, а великі — до великих». Поки він їх сажав, півень заспівав — і вони по містах пішли».

Ще мерці з’являються на найсвітліше свято. «На одіянні (діяннях), як дочитаються до Христа, задзво­нять на утреню, обходять удосвіта із процесією. Ідуть тричі і церкву замкнуть замком. Тоді мертвяки в церкві, а як батюшка чита на рундуці³ або дзвіниці молитву, тоді вони виходять із церкви, оддаляються» (від козачки с. Литвяки Марії Кривоносової).

Взагалі, за народними віруваннями, усі мерці воскре­сають на світле свято, бувають у церкві і, невидимі, залишаються у хатах родичів до проводного понеділка, який через те й зветься проводним.

(Богданович A.B. Заметки о Полтавской губернии. — С. 195, 234; Чернявская С. Обряды и песни с. Белозерки // Сб. Харьковского историко-филологического общества. — 1893. - № 5. - С. 14).

У Лубенському повіті їм залишають паску. Мерці перебувають у рідних також напередодні Різдва і на поминках. До мерців, які відвідують цей світ незалежно від святкових чи поминальних днів, належать: упирі, тобто чаклуни, яких зреклася церква, єретики, бого­відступники, вовкулаки, самогубці. Так, дівчина, яка поміняла віру, вставала вночі з могили і гірко плакала.

(Очерк демонологии Малороссии // Москвитянин. — 1842. - № 12. - C. 120).

Не мають спокою в могилі і прокляті батьками діти: проклята ними дівчина зупиняла вночі перехожих,

(Кравченко В. Из народных рассказов о проклятых детях // Киевская старина. — 1889. — № 9. — С. 120).

а запорожці мусили всю зиму годувати померлого поповича, якого ще до народження прокляла мати.

(Манжура И. Сказки и пословицы и т.п., записанные в Екатери- нославской и Харьковской губ. — Харьков, 1890. — Т. 2. — С. 141).

«Родителі, що прокляли дітей, ходять до свиней із дітьми і лижуть корито. Ходять і ті, которих не поми­нають». В народній оповіді, що записана мною на Лубенщині, померла дівчина після смерті рік служила наймичкою, щоб заробити поминальний обід; оповідь ця нагадує повідомлення відомого гуманіста Меланхтона про дівчину, яка після смерті два роки перебувала серед людей, ходила в гості, мало їла.

(Буслаев Ф. Судьба женщины в народных книгах // Библиотека для чтения. — 1864. — № 3. — C. 6).

Певна частина казок про блукаючих мерців — пара­лель до гоголівського «Вія» — зображує сутичку по­мерлої відьми з хлопцем, що читає над нею в церкві. Казки ці можна знайти як у всіх значних збірниках Афанасьєва, Манжури, Іванова, Грінченка, так і в окремих статтях, наприклад, у моїй «До питання про джерела «Вія». Аналіз цих популярних казок міститься в статті професора М. Сумцова «Паралелі до повісті Гоголя «Вій».

(Киевская старина. — 1896. — № 9. — С. 46-48).

Мабуть, небажаність відвідин саме цієї категорії мерців і викликала обереги від них. Для того, щоб дові­датись, чи не відвідує мрець певне житло, перуанці при­трушують долівку борошном, а плем’я го⁴, жителі Філіппінських островів і малоросіяни — попелом. Іще житло, куди ходять мерці, обсипають і обкурюють зерном із снопів, що стояли на покуті перед Різдвом.

(Беньковский И. Поверья, обычаи, обряды, суеверия и приметы, приуроченные к «Риздвяным святам» // Киевс­кая старина. — 1896. — № 1. — С. 8).

На вікно кладуть шматочок заліза.

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Им- перат. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1872. - Т. 1. - С. 205).

Південноамериканські індійці розставляють довкола житла сіті, щоб упіймати душу покійника, а на Хар­ківщині, щоб запобігти появі мерців, хату обв’язують валом, що його спряла дванадцятирічна дівчинка. Негри не пускають у селище злі душі, перегороджуючи шлях колючими гілками,

(Милорадович В. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губ. // Сб. Харьковского историко- филологического общества. — 1897. — № 10. — С. 177).

а в Малоросії, боячись духів, закидають гілками мо­гили самогубців.

(Nowosielsky A. Lud Ukrainski. — Wikno, 1857. — Т. І. — S. 42).

Антори привалюють душу каменем, черемиси при­бивають її цвяхами або кілком.

(Милорадович В. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губ. // Сб. Харьковского историко- филологического общества. — 1897. — № 10. — С. 177).

На Чернігівщині під час холери одного покійника поклали долілиць, щоб він не вернувся, другому хотіли зв’язати руки.

(Гринченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. — Чернигов, 1896. - Вып. 2. - С. 25).

Найпевніший засіб — прибити мерця осиковим кіл­ком — застосовувався, між іншим, і в Англії. На Во­лині кришку труни роблять з осики⁵.

(Баньковский И. Поверья и суеверия, относящиеся к охоте // Киевская старина. — 1898. — № 7-8. — С. 6).

В багатьох оповідях Лубенського повіту способи при­боркання іще не похованих мерців досить реальні: їх прив’язують до лави канатами або мотузками, а труну обковують сталевими обручами. Ось найкоротша оповідь, яка є наче основою інших, подібних до цієї: «Стоїть хатка, і світиться в ній. Двоє чоловіків їхали пізно ввечері, повернули до хатки, аж там нікого нема, тільки лежить мертвяк на лаві. На столі — горілка і хліб. Сіли вони, повечеряли. Один каже: «Я боюсь!» А другий: «А я — ні! Я знаю, що робить». Узяв ремінні віжки, прив’язав мертвого до лави. Опівночі мертвяк як узявся трощити все, лаву зламав, упав з нею додолу, але так і не роз­в’язавсь» (від Агрипини Кириченкової, с. Литвяки). Наведені заходи безпеки вживаються проти усілякої шкоди, що її завдають мерці, головним чином, висмок­тування крові зі сплячих (за загальнолюдськими віруваннями). Полінезійці⁶, наприклад, вірять, що душі померлих пожирають вночі серце і нутрощі людей; ментири⁷ також вірять, що мерці виходять з могил і ссуть кров з людей. Таке саме вірування існує і в Малоросії.

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1872. — Т. 1. — С. 205. Шейковский К. Быт подолян. — К., 1860. — Т. 2. - С. 16).

Мертві відьми п’ють кров з дітей.

(Иванов П. Рассказы о ведьмах // Сб. Харьковского исто­рико-филологического общества. — 1891. — Вып. 4. — С. 217, 219).

«Котора жінка не перехрестить дітей, вікон, дверей, колиски, то мертвяк ходить по хатах, із мізинця кров ссе. Од того дитина нежива».

Крім висмоктування крові, упирі, за народними опо­відями та переказами, учиняють інші насильства над людьми. Бетсрот, як розповідає Ейбридська сага, вихо­див з могили, бив череди з пастухами і виганяв меш­канців із кантону, за що труп його був спалений. Мерці нападають на села цілими зграями, як у Полоцьку 1092 р.,

(Сумцов Н. Культурные переживання // Киевская ста­рина. - 1890. - № 2. - С. 65, 66).

та змагаються.

(Гринченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. — Чернигов, 1896. - Вып. 2. - С. 100).

У багатьох народних оповідях, що записані на Лубенщині, мерці намагаються знищити своїх охоронців. Так, жінка врятувалась від смерті лише завдяки тому, що розважала мерця розповідями про те, як готувати коноплі на сорочку. За іншим варіантом, так само рятується жінка від своєї померлої сестри. Кума, яка сиділа над своєю покійницею кумою, теж ледве вря­тувалася.

(Манжура И. Сказки и пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. — Харьков, 1890. — Т. 2. — С. 131; Чубинський П. Труды этнографическо- статистической экспедиции в Западно-Русский край, сна­ряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. - СПб., 1872. - Т. 1. - №. 114, 403).

Племінник три ночі поспіль мусив змагатися з по­мерлим дядьком. Хлопець, в якого могила не була запечатана, ганявся вночі за дівчатами, і ті, падаючи, ламали собі руки й ноги. У 1700 р. дух селянина на острові Миконі, вийшовши з могили, вчиняв у будинках розгардіяш і гасив вогні;

(Тайлор Э. Первобытная культура. Исследования развития мифологии, философии, религии, искусства и обычаев. — СПб., 1873. - Т. 2. - С. 250-253).

а за народною оповіддю з Лубенщини мертва жінка розкидала меблі, начиння і посуд. Іще, за народними віруваннями, упир може насилати чуму на села

(Сумцов Н. Культурные переживання // Киевская старина. — 1890. - № 2. - С. 339, 340).

та викликати засуху. У 1898 р. в с. Варварівка Костянтиноградського повіту група селян, яка складалася з одного чоловіка та кількох жінок віком від двадцяти двох до сорока семи років, під час посухи вночі по­ливала могилу селянина, який повісився, витягнувши з неї хреста, щоб вода швидше досягла самогубця і ви­кликала дощ.

(Полтавские губернские ведомости. — 1898. — № 137. — С. 3).

Народне вірування про матеріальне потойбічне існування померлих, з якого і бере свій початок звичай залишати їжу та напої в домовині, породило і перекази про пошуки мерцями вночі їжі. Щоб пригостити мерців, треба мати багатий стіл, оскільки апетит у них надзви­чайний. Наприклад, в одній із оповідей Лубенщини мрець випиває два цебра горілки та з’їдає вісім цебер харчів. Такий апетит мають і мерці в казках Афанасьева і Манжури.

Проте пригощати мерців не завжди безпечно. У фран­цузькій казці «Le soupe du Fantôme»⁸ мрець, повечеряв­ши у селянина, запросив і того до себе на вечерю; в малоруській — тягнув співбесідника за собою в могилу.

(Иванов П. Рассказы о ведьмах // Сб. Харьковского историко-филологического общества. — 1891. — Вып. 4. — С. 224).

Хлопець, який пішов на таке запрошення в могилу до свого померлого товариша і випив з ним горілки, пробув там триста років.

(Афанасьев А. Народные русские сказки. — 1868. — T. 2. — С. 319; Гринченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. — Чернигов, 1896. — Вып. 2. — N° 210, 287).

З давнини походить загальнолюдський звичай ховати жінок разом з їхніми померлими чоловіками. Про це ще й досі згадує малоросіянка, оплакуючи чоловіка: «Ой, прийми ж мене до себе в сиру землю!»,

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1874. - Т. 4. - С. 704).

«Ой, приймай, пригортай мене до себе! Іди попід горою та й бери мене з собою».

(Милорадович В. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии // Сб. Харьковского исто­рико-филологического общества. — 1897. — N° 10. — С. 175).

Звідси й численні казки та розповіді про відвідини покійними чоловіками своїх удів, особливо якщо ті за ними сумують. Ось одна з таких:

«Бабин зять пішов у москалі й там умер. Дочка не бачила чоловіка і як його ховали. Вона каже: «Як би я, мамо, побачила, який він, москаль?» От він уночі приходить до неї, а мати кудись пішла. Одчинив хату і пита: «Чи хочеш мене побачить коло себе?» Вона злякалась; а в неї дитинка маленька була, от вона ту дитинку схопила та й сіла. Він дійшов тільки до поло­вини хати, до сволока, і каже: «Ну, спасенна твоя душа, що ангола взяла у руки, а то б ти знала, як хотіть, щоб я прийшов до тебе!» Пішов вітром з хати, поодчиняв двері й сіни».

За білоруськими повір’ями, мерці приходять до своїх удів допомагати їм у роботі, але при цьому вби­вають їх.

(Романов Е. Белорусский сборник. — Витебск-Могилев- Вильно, 1891. - Вып. IV. - С. 125, 126, 137).

Тому й не дивно, що дружина, аби позбутися за­лицянь та відвідин свого померлого чоловіка, загнуз­дала його і сказала: «Тпру!».

(Гринченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. — Чернигов, 1896. - Вып. 2. - N° 83. - С. 100).

Такі відвідини тим небезпечніші, що дияволи, користуючись тугою вдів, з’являються до них уночі у вигляді покійного чоловіка. Подібно до того, як жонатих ховали разом з їхніми дружинами для задо­волення інстинкту прокреації, так і нежонатих, з цією ж метою, одружували після смерті. Так принаймні комен­тував Котляревський повідомлення арабського манд­рівника Ібн Фоцлана про спосіб поховання руського купця: його спалили разом з дівчиною, яку перед тим задушили.

Можливо, далеким відгомоном цього звичаю є на­родна пісня про дівчину, яка просить поховати її разом з померлим коханим козаком.

(Записки о Южной Руси / Изд. П. Кулиш. — СГЇ6., 1856. — Т. 2. — С. 239-240. Чубинський П. Труды этнографическо- статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1874. — Т. 5. — N° 727, 372. Милора­дович В. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии // Сб. Харьковского историко- филологического общества. — 1897. — N° 10. — С. 176).

3 того самого джерела походять і народні казки про мерця, що їздить на коні з живою нареченою у сяйві місяця, як у Бюргеровій «Ленорі»⁹; вони зустрічаються в Чубинського та в Sebillot (Les deux fiances¹⁰).

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1878. - Т. 2. - № 120, 121. - С. 411-416).

Материнський інстинкт також, за народними уяв­леннями, сильніший за смерть, тому так багато опові­дей про матір, що приходить до залишених на землі дітей. Наприклад, у гасконській казці «L’innocent» покійна мати приходить щоночі годувати, розчісувати, міняти пелюшки своєму дитинчаті. Такого ж змісту казки в Чубинського і Афанасьева.

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1878. — Т. 2. — № 115,405; Афанасьев А. Народные русские сказки. — Т. 2. — С. 320).

Не так ставиться мати до своїх дорослих дітей. Часто, роздратована, вона женеться за дочкою і ладна її розтерзати.

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экс­педиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1878. — Т. 2. — N9 120, 121. — С. 122, 416, 417. Записки о Южной Руси / Изд. П. Кулиш. - СПб., 1857. — Т. 2. — С. 43).

Значно менше трапляється оповідей про потойбічні стосунки батька з дочкою, до того ж йдеться лише про справи майна та хазяйства, якими господарі продов­жують цікавитися і після смерті, вони дають поради та розпорядження. Померлий господар може навідатися на пасіку. Мерці — суворі кредитори. Один мрець протягом тридцяти років відвідував боржника, доки той не поклав на могилу позичених грошей.

(Очерк демонологии Малороссии // Москвитянин. — 1842. - N9 12. - C. 120).

Чоловік, який знайшов скарб, мусив повернути гроші, як того вимагав померлий дід. Не менш суворо переслідують мерці й тих, хто брав їхні речі. Покійник вдарив сторожа за те, що той загорнувся в сукно для померлих. Інший скрізь вимагав від москаля свої чо­боти, поки той їх не віддав.

В оповіді під назвою «Клобук», що записана мною на Лубенщині, дівка зірвала з мерця клобук¹¹, але мусила його повернути мерцю, який її зразу й розтерзав. Подібні казки із заміною клобука на саван і сорочку знаходимо в Афа­насьева,

(Афанасьев А. Народные русские сказки. — Москва, 1855- 1862. - Т. 2. - С. 314, 318).

а в Чубинського замість клобука — «ковпачок».

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Им­перат. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1878. - Т. 2. - С. 422).

Чутливість мерців до права власності межує часом із дріб’язковістю. «Мертвяк умер, копали йому яму, а баба пішла, набрала глини та змазала діл. Мертвяка заховали. Прийшов він уночі під вікно, каже: «Подай мою землю!» — «Так немає, я вимазала всю на діл». — «Де хоч бери, а давай. То не тобі дано землі, а мені, так не займай». У єї осталось трохи глини, вона однесла і висипала йому на гріб. Він опять приходить увечері: «Подавай мою землю, ти не всю її однесла». Вона взяла на другий день позстругувала й однесла. І він більше не приходив до неї» (від козачки с. Мойсеївка Хорольського пов. М. Руденкової).

Те, що такий інте­рес покійника до власності трапляється не тільки в малоруських народних оповідях, доводить, між іншим, французька казка «La jambe d’or»¹² про королеву, що була похована із штучною золотою ногою. Коли слуга викрав з домовини цю ногу, покійна коро­лева кричала доти, доки злодій не прийшов і вона його не з’їла.

Таким чином, наведений стислий виклад змісту малоруських народних казок і оповідей доводить, що в них, як і в поховальних обрядах, зафіксовані давні загальнолюдські уявлення та вірування про потой­бічне існування, яке майже у всьому подібне до реального життя. Мерці в них живуть і діють, як живі люди, з такими самими бажаннями, почуттями та по­требами, що і в дійсності, лише дещо зміненими та пере­більшеними. Ці уявлення особливо важливі у вивченні демонології, оскільки блукаючий мрець є основним, первісним типом надприродної демонічної істоти, з якої народна уява створила і решту їх.

1 Великдень — (Світле свято) — головне весняне свято. В день, коли Христос воскрес, сонце від радості не заходило, і день був великим, тому він зветься Великдень. Цього дня освячується давня християнська їжа: паска, порося, ковбаси, крашанки, сир. Останній тиждень перед Великоднем називається чистим. Упродовж тижня люди дотримуються посту. У Страсний четвер увечері (після церковного богослужіння — Страсті) повертаються із церкви додому із запаленими свічками, які охороняють від нечистої сили. До цього четверга всі великі роботи біля хати мають бути закінчені, хата прибрана, бо це — Чистий четвер. На Світлому тижні в четвер справляється наський Ве­ликдень (тобто навський, мертвецький, від «нав» — по­мерлий). Часом це роблять в четвер на Страсному тижні. А наступного тижня, в понеділок чи вівторок, — Проводи.

2 Йдеться про останню неділю Масляної перед Великим постом.

3 Ганок

4 Народ фупи мунда, що заселяє плато Чхота-Нагпур (Індія).

5 3 осикою пов’язано багато легенд. В одній з них роз­повідається, як одного разу Христос проходив лугами, і всі дерева схилились перед ним. Всі, крім осики. Коли Христос подивився на неї, вона злякалась і затремтіла. І з того часу вічно тріпоче. Хрест, на якому розп’яли Ісуса, був осиковий. На осиці повісився Юда. Через те вважається, що вона нечиста, проклята, дрижить без вітру; люди бояться її.

6 Народи, що живуть на островах Тихого океану: Нова Зеландія, Таїті, Самоа, Ніас та ін.

7 Народ, що живе в Малайзії.

8 Вечеря мерця (фр.).

9 Йдеться про баладу «Ленора» німецького письменника Бюргера.

10 Відвідини жінками удівців (осібно від дітей) і помер­лими дівчатами своїх наречених зустрічаються лише в Іванова.

11 Головний убір, який носять православні священики.

12 Золота нога (фр.).

(Вперше надруковано в журн. «Киевская старина» (1899. — № 8. — С. 196-204). Милорадович В. Українська відьма: Нарис з української демонології / Упоряд. О. Таланчук. — К., 1993. - С. 9-18).

За народним віруванням, зі смертю чоловіка не закінчується його існування, а лише змінюється стан; чоловік, як дух, живе далі таким самим життям, як на сім світі, але, крім людських прикмет, прибирає ще прикмети духа, переходить, отже, у ряд вищих істот. Як такий може він прибирати, як усі духи, різні вигляди і може показуватися живим людям у своїй постаті з часів життя, або у постаті трупа, як був прибраний на катафальку,

(Знадоби до української демонології. — Т. 1. Зібрав В. Гна- тюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 227).

може перекинутися у живу істоту, приміром, кота,

(Знадоби до української демонології. — Т. 1. Зібрав В. Гна- тюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 224).

або мертвий предмет, приміром, простирадло, з якого перекидається у хлопа, високого, як дерево, а потім у свічку.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. - С. 621).

Мерці можуть ходити по сім світі з різних причин. Мертвець ходить, приміром, бо земля не приймає тому, що за життя не обходив ніколи з процесією довкола церкви.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. - С. 645).

Жінка ходить тому, що їй не вложили до рук свічки, коли умирала.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. - С. 588).

Чоловік ходить, домагаючись богослужения.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. - С. 665).

Мертвець не дає живим спокою доти, доки його не відпоминали.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. - С. 596).

Дідо сниться внукові кожної ночі доти, доки той не дав на проскомидію¹ кілька разів і на панахиду.

¹ Проскомидія — перша частина літургії, на якій священ­нослужитель приготовляє хліб і вино для таїнства євхаристії.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. - С. 598).

Коли загалом людини не відпоминають, як вона умре, то Бог завертає її на сей світ, аби тут була доти, доки не заслужить собі на поминки. Одна дівка зму­шена була так по смерті служити цілий рік у господаря.

(Милорадович В. Казки і оповідання, записані на Лубен- щині. — Полтава, 1913. — С. 6).

Один мрець їздить по смерті на сивім коні до корчми напиватися,

(Знадоби до української демонології. — Т. 1. Зібрав В. Гна­тюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 221).

інший напивається так само в шинку.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. — С. 659).

Часом приходить мрець лиш на те, аби закурити собі люльку.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. — С. 634).

Найчастіше одначе причиною приходу мерців буває жура за полишену родину і знайомих, прив’язаність до них та любов. Мати приходить не раз плекати малу дитину, поки не знайдеться спосіб обійтися без неї

(Знадоби, І, 21*3; II, 562-4; В. Милорадович, Казки і оповідання, С. 89).

Мати чеше дітей, годує, миє, дає білі сорочки

(Знадоби, II, 565—566),

варить.

(Там само. — 631).

Померлий батько приходить колисати дитину

(Там само. — 217);

робить усякі роботи

(Там само. — II, 577);

радить доньці, як і що має робити

(В. Мило­радович, Казки і оповідання, с. 7);

подає нумери, на які треба ставити на лотерію, діти сповняють бажання і виграють гроші

(Знадоби, І, 226).

Чоловік дораджує жінці, як має ґаздувати

(Там само. — 220);

накриває її у сні, аби відкрита не змерзла

(Там само. — II, 617);

приходить до жінки, гримає у стіл і лізе на ліжко

(Там само. — 603);

приходить до жінки ночувати, але вона виривається від нього

(В. Милорадович, Казки і опо­відання, С. 14);

приходить ночувати, але жінка тримає на колінах малу дитину і він не годен нічого вдіяти

(Там само. — С. 15);

один мрець ходить три роки до жінки, спить із нею і має з нею двоє дітей

(Знадоби, І, 216);

жінка має від мреця дитину, але вона зараз по народженню розливається смолою

(Там само. — II, 576).

Одна жінка ходить два роки в тяжи від померлого чоло­віка і вмирає

(Там само. — І, 266).

Померлий товариш приходить до живого на весілля

(Там само. — II, С. 655),

а навіть мрець-фірман ходить по смерті до своїх коней

(Там само. — 599).

Буває, одначе, й таке, що мерці ходять, щоби помститися за щось на живих. Один мрець обертає парубкові ноги й голову передом назад за те, що той його вдарив

(Там само. — 607).

Померший довжник б’є свого віри­теля за те, що той не дав йому по смерті спокою і впоминався навіть в небіжчика за гроші

(Там само. — II, 640).

Жінка приходить по смерті душити чоловіка за те, що збиткувався над нею

(Там само. — І, 215; II, 222).

Дівчина здіймає з мерця жартом шапку (або сорочку), а він її за те розриває

(В. Милорадович, Казки і опо­відання, С. 21-22).

Мертвець відриває живому товаришеві руки й ноги за те, що той зважився принести його, мертвого, на вечорниці

(Там само. — С. 25-26).

Дуже радо мерці роблять живим людям різні збитки. Наносять щоночі повний ганок каміння, а живі мусять рано виносити

(Знадоби, І, 250).

Стягають чобіт із парубка, запаскуджують верету, заїжджують

(Там само. — 252)

або лякають коні

(Там само. — II, 609).

Мрець скидає зі стриху сіно, отвирає двері і випускає коні зі стайні, вкидає їх до студні

(Там само. — І, 254).

Мрець спускає худобу, скидає кури з бантів, мішає молочене збіжжа докупи

(Там само. — II, 667).

Сипле огнем, перевертає скриню, гасить лямпу

(Там само. — II, 586).

Перелякує дівчат так, що вони зі страху вмирають

(В. Милорадович, Казки і оповідання, С. 22-23).

Буває не раз також, що мреці допускаються на живих простого насильства. І так: мрець заскобочує жінку насмерть, хоч вона його нічим не зачіпала

(Знадоби, І)

Задушує жінку, прийшовши до неї

(В. Милорадович, Казки і оповідання, С. 16).

Вимотує кишки з жінки

(Там само. — С. 17).

Стріляє і б’є чоловіка

(Знадоби, II, 604).

Задушує корову за те, що жінка відсувала горнець спідницею

(Там само. — 1,228).

Нищить щоночі уряджен­ня костьолу

(Там само. — 233).

Забирає з собою насильно живу дівчину

(Там само. — 237).

Дуже часто мерці полишають на знак свого побуту між живими якісь сліди, видні для кожного. Мати, що приходить до дитини, б’є об стіл рукою і випалює на ньому долоню з пальцями

(Там само. — 213);

інший мрець лишає так само випалений відтиск долоні

(Там само. — 226).

Один мрець випалює долоню на стіні

(Там само. — II, 664),

інший загинає дошку так, що рука відбивається

(Там само. — 320).

Один мрець кладе знова на знак свого побуту мисочку з ложкою між сина і невістку

(Там само. —224).

Плакати за мерцями не годиться, бо вони мусять збирати виплакані сльози в начиння (збанок або цебер) і носити з собою, куди йдуть

(Там само. — І, 212; 570, 591),

що не належить у них до приємності. Є такі дні, у яких устають всі мерці з гробів і сходяться до церкви на богослуження. До таких днів належать страсті, тоді мрець-священик править Службу Божу, сповідає інших мреців і причащає

(Там само. — І, 20);

так само збираються мреці на всіх святих

(Там само. — 212),

у задушні дні

(Там само. — 223),

на поклони.

(Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології // Ма­теріали до українсько-руської етнології. — Львів, 1909. — Т. XI. - С. 51).

Деінде вірять, що всі мерці збираються в церкві в чистий понеділок, на Великдень і на Святий вечір

(В. Милорадович, Казки і оповідання, С. 5).

Пхатися в такий день кудись, де можна би зіткнутися з мрецями, дуже небезпечно, бо хоч би як чоловік сховався, вони зачують по запаху його і умертвлять

(Знадоби, І, 212; II, 570)

або розірвуть на кавалки

(Там само. — І, 211).

Коли мреці стають докучливі живим, тоді не остається останнім нічого іншого, як шукати способів, при яких помочі можна би відвідин мерця раз на все позбутися. Для того можна засвітити світло і поставити під горнець. Коли мрець прийде, треба горнець піднести; при світлі побачиться мреця і від тої хвилі він перестане ходити

(Там само. — І, 213).

Для певності треба світити таку свічку, що була 12 разів коло паски

(Там само. — II, 571).

Коли кинути на мерця подушку навідліть, він також перестане ходити.

(Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології // Ма­теріали до українсько-руської етнології. — Львів, 1909. — Т. XI. - С. 579).

Можна мерця зловити також на свячений пояс і прив’язати, а потому покликати попа, аби покропив його, тоді той більше не покажеться.

(Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології // Ма­теріали до українсько-руської етнології. — Львів, 1909. — Т. XI. - С. 577).

Коли відкопати мерця і насипати до гробу маку з тим, шо доки його не порахує, не сміє ходити, то так позбудешся його також

(Там само. — І, 229).

Щоб позбутися раз на все мреця, добре робити щось таке, що його здивувало би, коли ж він висловить своє здивування, живий повинен висловити своє по причині його приходу. Один мрець дивувався, що його жінка відсувала окропи до золення рукавом від сорочки, коли ж вона здивувалася, що він приходить і дивиться на се, він щез і більше не показався

(Там само. — 217).

Одна жінка вдавала, що віддається, се здивувало мерця і він перестав ходити

(Там само. — І, 219; II, 572-575).

Один мрець дивувався, що коли йому сказано, що брат сестру бере, а його жінка іде на те весілля, і щез на все

(Там само. — І, 220);

так само донька дивується, що мама йде на весілля брата з сестрою, по чім щезає

(Там само. — II, 571).

Один мрець дивувався, коли його жінка вбирала одіж навиворіть, а вона дивувалася його приходові, від чого він зараз щез

(Там само. — 1,218).

Найпевніший одначе спосіб на те, аби мрець не ходив — пробити його осиковим колом, що й не раз люди роблять

(В. Милорадович, Казки і оповідання, С. 14).

(ІМФЕ Ф. 28-2, од. зб. 24 (рукопис В. Гнатюка 1918 р.). Гнатюк В. Нарис української міфології / Упоряд. Р. Кирчів — Львів, 2000. - С. 212-216).