Невгамовний Вакула

Колись у Личинах була одна сім’я. Там був дядько Оверко і їхній приймак Вакула. Добрий був чоловік. І без діла ніколи не сидів. Все щось робить і робить. Але люди казали, що він знахар, бо простому чоловікові не дано стільки вміти і стільки робити, як він усього вмів і робив. І стало так, що спочатку помер дядько Оверко, а через два дні і його зять Вакула.

І казали люди, що з того часу, як обох поховали, до хати, де зосталось дві жінки і мала Вакулина дитина, хтось уночі приходив, колихав колиску, а на кінець доторкався до ніг Вакулиної жінки, вона після цього прокидалася і тільки й бачила, ніби хтось в довгій білій свиті зникав біля хатніх дверей. Повстають мати з доч­кою, запалять свічку — ніде нікого. А наступної ночі знов чують, як учіпки від колиски труться і скрипить кільце, почеплене на гаку під бальком.

А одного разу баба ще звечора перед тим, як лягати спати, запалила на столі свічку і накрила її гладишкою. Вночі, як тільки почули, що колиска гойдається, швидко підняли горщик — Вакула! Сидить, колише дитину. Вони принишкли на місці, а він підвівся й повагом пішов до дверей.

Люди порадили їм обсипати хату свяченим маком. Так вони і зробили. І могилу обсипали кругом. І по той час перестало ходити. Але дитина почала будитися вночі до грудей, а то всю ніч спала й мовчала. І дуже кричала, як проснеться. Так звикла до нього.

(Зап. 1991 р. у с. Личини Камінь-Каширського р-ну від Є. Білич (1910 р. н.). Золота скриня. Збірник народних легенд і переказів Північної Волині й Західного Полісся / Зібрав та впоряд. В.Давидюк. — Луцьк, 1996. — С. 79).