Як дочка маму побачила

Були мати та й дочка. Мати померла, а дочка дуже плакала за нею. І все хотіла маму видіти. І її порадили люди, як вона має зробити.

- Ти виший собі сорочку, вберися файно і піди до церкви. Люди будуть виходити з церкви, а ти заховайся на хорах, би тебе не видко було. І будеш сидіти там до ночі. Прийдуть мерці і будуть престіл цілувати. І твоя мама буде йти в тій черзі, і ти будеш її видіти.

Заховалася вона в церкві. Чує вночі — гримнуло дверми, і двері відкрилися. Дивиться, а то мертві пішли престіл цілувати. І пізнала вона в ті черзі свою маму. І коли вона виглядала з хорів, ті мертві її побачили. І тоді пішли умерлі до неї на хори. І зачали говорити:

- Чого ти тут прийшла? Чого ти тут? Ти не маєш права тут бути. В цей час лиш умерлі мають бути в церкві, а ти чого прийшла?

І побачили на ній вмерлі дуже файну сорочку виши­вану. І питають її:

- Відки ти таку сорочку маєш, таку гарну, таку повишивану?

А вона каже:

- Довго розказувати.

- Нічого, що довго, розкажи.

- Є таке насіння. То насіння сіється, присапується, скородиться. І виростає воно велике. Колопні нази­вається. А коли воно виросте, тоді ділиться. Те, котре має кашку, збирається перше. А інші залишаються, щоб насіння на них виросло. Вибирається, в’яжеться в горстки і сушиться. Як висохне, його мочать у воді. Мокне воно тиждень чи два. Як вимокне, його витягають з води, полочуть, аби то чистеньке було. Тоді ставлять його на березі в купки, щоб висохло. Як висохне, забирають додому, ще дужче сушать і тіпають на терлици. Тоді дергають на дергавці. Чисте, здергане повісмо в’яжуть у скрутчики, а то, що ся лишило, честрять на гребени, складають і роблять кужелі, би добре було прясти. Перше здергане повісмо іде на тонке полотно чесанне. А друге — на полотно згрібне (то вже грубше полотно). А клоччя ще раз дергають, і виходить з него прядиво на лінниці. То йде на скатерти, рушники й пішви. А четвертий сорт — то клоччя. І то клоччя пряли вже на верені. А другі колопні стояли довше, до осени, аби на них насіння дозріло. Відтак їх вибирали і в’язали в горстки. Тоді то сушили і вимолочували сім’я...

І дівчина розказала про другі колопні все так само, як про перші розказувала. І продовжувала далі:

- ...Коли повісмо готове, його прядуть на веретенах. Тоді мотають з веретен на мотовила, пізніше знімають з мотовил і перев’язують, би воно не поплуталося. А тоді золять. Накладають у таку бочку, яка називається зільниця, а поверх тих ниток сиплють попіл. І заливають то гарячою водою. Вода з попелом тече крізь ту пряжу і внизу через дірки витікає. І попіл переїдає ті нитки, і вони стають білі. І так золять кілька разів, заки те прядиво не стане зовсім біле. Коли пряжа стає біла, її перуть, висушують, ставлять на самотоку і звивають у клубки. А з клубків снують на снувавку. Зі снувавки знімають, кладуть на верстат і тчуть. Виткане полотно здоймають з верстата, мочать і на траві білять. Воно мокре розстеляється на траві коло річки і на сонці вибілюється. Тоді я покроїла то полотно, зшила сорочку і вишила всякими кольорами. І тоді я вбралася....

Вона це лиш сказала, і запіяв кугут, і вмерлі повті­кали. Вона лишилася на тих хорах до рання. А рано люди прийшли до церкви, і вона зійшла, би люди не виділи. І як люди виходили, вона пішла з людьми додому.

Так що вона маму виділа, і не забрали її вмерлі з собою. Мали забрати, але строк їхній пройшов, і вони мусіли сами втікати.

(Зап. 23. 03. 1992. від П. Плешкан (1909 р. н.) у с. Драгосимів Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. Українські народні казки: Книга 12. Казки Покуття: Ч. І/ Зап., упоряд. М. Зінчук. — Тернопіль, 2005. — № 119).