Ходили два парубки до єдної дівки, оба єї любили.
І каже єден до другого: «Ми оба не будем єї брати, лише єден з нас; то, — каже, —
якби я перше умер, то аби ти мене на весілля просив з гробу, а якби ти перше
умер, то я тебе буду просити». І так, ци за тиждень, ци що, єден вмер. А той
другий взяв ся женити і ходив по хатах, просив на весілля. А за того умерлого
забув. І як вже ідуть до шлюбу, мали йти вже до церкви, пригадав си. «Йой, —
каже, — що я зробив? Я мав просити свого камрата на весілля, та-м забув; я, —
каже, — біжу по нього!»
І пішов по нього на цвинтар. І гріб ся створив, і він
там пішов досередини. І просить того умерлого, і они ся там звітали оба, і там
взялося перед ними по склянці вина і по булці. Они
випили тото вино і булки з’їли. Тогди знов іде друга склянка й ще по булці.
І вже они й другу випили
і з’їли. «Ой, — каже той, — товаришу, я вже йду, я ся вже ту забавив зо три
години у тебе, треба йти!»
Вийшов він з гробу і пішов. Приходить до села, вже не
спізнає — де він є. Вже тогди ся питає людей. А тоти люде, що він мав брати
шлюб, дівка й свати, всі вже й поумирали. То він
в гробі у свого камрата був тридцять літ. Тогди казали му люде: «Іди ся
висповідай!» І він пішов перед ксьондза, висповідався і потому впав, і зробився
з нього самий порох.
(Яворский Ю. Памятники галицко-русской
народной словесности. — К., 1915, вып. 1.
— С. 30-31. Пор.: Народні оповідання й казки. (Етнографічні матеріали) / Зібрані В.
Кравченком. Житомир [б/д]. — Т. II. — С. 57-59. — № 64, «Мрець і його товариш». Легенда зап. 1897 р. в с.
Слободище Житомирського пов. від С. Стороженка. Легенди та перекази / Упоряд.
А. Іоаніди. — К., 1985. — С. 153).
Немає коментарів:
Дописати коментар