Про душу

У народу нема ясного погляду на те, звідки береться душа: одні думають, що душа бере початок від матері немовляти і в той час уходить у тільце, коли немовля перший раз порушиться; другі думають, що душа по­ходить від Бога, але де ті душі побувають, що мають прийти на сей світ, се нікому не відоме.

(Иванов П. Очерк воззрений крестьянского населения. Купянского уезда на душу и загробную жизнь. — Харьков, 1909. - С. 2).

Нема також ясного погляду на місце пробування душі в людськім тілі. Одні думають, що душа сидить у голові або ямці під шиєю...

(Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології // Ма­теріали до українсько- руської етнології. — Львів, 1909. — Т. XI. - С. 47).

...інші — що в крові, грудях, животі, печінці, горлі або під правою пахвою.

(Иванов П. Очерк воззрений крестьянского населения Купянского уезда на душу и загробную жизнь. — Харьков, 1909. - С. 4).

Коли чоловік умирає, тоді душа залишає тіло. Вона виходить крізь тім’я, яке тоді отвирається, і як би хто тримав руки на тімені, то чув би, як душа йде і по виході душі тіменеві кості замикаються знов. Може виходити душа також ротом у вигляді пари, а як чоловіка вішають, то виходить куди-інде.

(Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології // Матеріали до українсько-руської етнології. — Львів, 1909. — Т. XI. - С. 47).

Вигляд душі може бути різнорідний. Звичайно пред­ставляють собі душу як маленького чоловіка з чистим та прозорим тілом, або як дитину з крильми.

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1872. - Т. 1. - С. 149).

Може появлятися, одначе, в різних видах, приміром, білого ягняти, золотої птички, бджоли, мухи або пари.

(Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології // Матеріали до українсько-руської етнології. — Львів, 1909. — Т. XI. — С. 47. Иванов П. Очерк воззрений крестьян­ского населения Купянского уезда на душу и загробную жизнь. — Харьков, 1909. — С. 3).

Душа зв’язана тісно з чоловіком і живиться так, як чоловік, але не стравами, а лише парою, що йде з них, росте разом із чоловіком, відчуває горячо й зимно, біль і радість, терпить і тішиться і т. д. По смерті чоловіка отримує свій давній вигляд і живе далі так, як за його життя.

(Иванов П. Очерк воззрений крестьянского населения Купянского уезда на душу и загробную жизнь. — Харьков, 1909. - С. 4, 9).

Може, одначе, за гріхи прибирати іншого вигляду, зглядно переходити в різні звірі, приміром, пса, безрогу', муху, осу (яка провина, така покута); коли чоловік курить люльку в неділю до Служби Божої, то його душа перейде в кінську голову і буде в млаці покутувати; як плював при куренню, то й там буде душа слинити. За нечистоту переходить душа у безрогу або шкапу. Коли в першу, то добре, бо швидко спокутується: свиня поживе з чотири роки, її заріжуть — і душа свобідна; у шкапі ж мусить довго бідувати.

(Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології // Ма­теріали до українсько-руської етнології. — Львів, 1909. — Т. XI. - С. 49).

За життя чоловіка душа тримається його постійно. Покидає його лише у сні. Коли чоловік спить, а йому сниться, що він пробуває десь далеко від свого місця побуту, то його душа дійсно там є, а тіло лежить на тім місці, де чоловік ліг спати. У «непростих» людей, приміром, відьом, душа відлучається від тіла також у сні і йде на «герц». Через се коли би тіло відьми в часі сну обернув головою туди, де воно лежало ногами, душа, вернувши з герцу, не могла би потрапити до тіла і відьма не встала би та не пробудилабися, доки тіла не повернено би до попереднього положення. Коли чоловік умирає, душа вилітає з нього (най­частіше в виді мухи), але раз у раз вертає та питає: «Тіло, тіло, що ти робило?»

(Милорадович В.П. Казки і оповідання, записані в Лубенщині. — Полтава, 1913. — С. 1).

В часі похорону супроводжує тіло на цвинтар, і як його закопують, душа плаче та питає: «Йой, а я де буду?» А хрест, що закопують на могилі, відповідає: «Не бійся, я з тобою». По похороні прилітає душа до хати і вечеряє. Потому навідується до дому в ті дні, коли її поминають.

(Иванов П. Очерк воззрений крестьянского населения Купянского уезда на душу и загробную жизнь. — Харьков, 1909. - С. 9).

Поза тим душа не показується ніколи, хіба що по­кутує на землі за якісь гріхи. По смерті чоловіка пробувають щасливі душі десь далеко у домі, що збудував Соломон, і моляться там день і ніч Богу. Туди впускають їх без усякої перешкоди, але назад не випускають, аби нікому не розповідали, що там діється.

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В.Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. — С. 558).

Інші думають, що душі пробувають у домі Давида, що стоїть на землі, оточеній довкола морем.

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1872. - Т. 1. - С. 148).

Щасливим душам поводиться дуже добре. Вони сидять за столами, накритими білими обрусами. Перед кожною душею стоять найрізнородніші страви й напитки та запалена свічка. Душі їдять і п’ють, але ні страв, ні напитків не зменшується тому, що вони їдять і п’ють не самі страви й напитки, а лише пару, що йде з них. Душі грішників мучаться в пеклі і голодують, бо їх го­дують там лише золою; стає їм легше лише тоді, коли на сім світі поминають їх. У пеклі мучаться душі вічно, безконечно.

(Иванов П. Очерк воззрений крестьянского населения Купянского уезда на душу и загробную жизнь. — Харьков, 1909. - С. 10-12).

Є такі люди, що мають по дві душі; крім своєї власної, в них сидить іще речиста душа. То є опирі-дводушники. Як такий чоловік умре, то його власна душа вийде з нього, а та нечиста лишиться, і він потому ще живе у гробі. Часом трапиться, що такого чоловіка відкопують, то він не лежить так, як його поклали, але обернеться лицем до землі, або лежить, підперши голову ліктем, або обернений на бік.

Звірі не мають душі — тільки пару. Як зарити або забити звіра, то пара вийде, розійдеться, та й по всьому. Тому звіра не гріх різати або вбивати, а чоловіка — гріх, бо у нього є душа. Гріх також людську душу називати парою, приміром, у сварці: «Ти пся паро» або «Зараз тут з тебе тоту погану пару випущу». За се великий гріх; то вже не чоловіка образив, а самого Бога, бо душа від Бога.

(Етнографічний збірник. Видає Етнографічна комісія Науко­вого товариства ім. Т. Шевченка. — Львів, 1898. — Т. 5. — С. 182). (ІМФЕ Ф. 28-2, од. зб. 24 (рукопис В. Гнатюка 1918 р.). Гна­тюк В. Нарис української міфології / Упоряд. Р. Кирчів. — Львів, 2000. - С. 52-56).