Той світ у голосіннях

«Той світ» фігурує і в голосіннях: «Відкіля тебе, мій синочку, виглядать? Чи з глибокого яру, чи з далекого краю...» (Катеринославська губ).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 58).

«Як буду я вас, мій батеньку, в гості дожидать,

То буду к Божеству стежечки прокидать,

А к Великоднім святкам — доріжечки промітать,

А к Святій неділі буду стежечки травицею (за)стелять...» (Лубенський пов.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 70).

 

«Коли ж ти, моя вірна дружино, в гостоньки при­йдеш? Чи на Різдво, чи на Великдень, а чи на Зелену неділю?» (Чернігівська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 72).

«Мамко моя, голубко моя, коли ж вас ся надіяти? Ци на Різдво з колядами, ци на Великдень з писанками, ци на Миколая з скрипками?» (Буковина).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 15).

«І коли ж мені тебе у гостеньки дожидати, коли для тебе стола застилати? Чи на Великдень, чи на Різдво, чи на Святу неділеньку, чи на Миколи, чи ніколи?» (Чернігівська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 92).

В голосіннях є мотив турботи про те, як покійнику буде на «тому» світі, особливо в плачах за дітьми: «Синку мій ... хто ж тебе там буде глядіти?» І тут же звертання до раніше померлих предків, яких закликають опікуватися новоприбулим у їх світ: «Діди мої, баби мої, признавайтеся до моєї дитиночки» (Київська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 36).

«Левоньку, братіку, вийди назустріч своїй сестричці, привітай її там» (Подільська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 47).

«Встрічайте, мої родителі, мою донечку, пробірайте їй містечко біля себе і доглядайте, як я доглядала» (Полтавська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 48).

«Сестро моя рідна, потіш мою дитину там. Хто її там нагодує, хто єї зачеше?» (Косівщина).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 34).

Зустріч також повинна відбуватися згідно з устале­ними звичаями «цього» світу: «Татусеньку, мій го­лубчику, устрічай же мою матінку, стрічай і містечко пробирай, доріженьку промітай, і столики застілай, і мою матінку у гостоньки дожидай» (Чернігівська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 91).

Характерне й прохання до покійника передавати вітання раніше померлим від живих: «Понеси ж ти наш поклон дідови й бабі...» (Катеринославська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 58).

За народними уявленнями, на «тому» світі «вітер не завіє, і сонечко не загріє, і зозулька не буде кувати, і словейко щебетати, і садочки процвітати» (Київська губ.);

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 36).

Нове місце перебування — «хаточка темна да невид­ная, що ні дверичок, ні оконечка, ні праведного со­нечка» (Полтавська губ.),

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 38).

«Туди, у хату, ні вітер не завіє, ні сонячко не загріє,., подивися, на якій ти подушці лежиш у хаті тепленькі, а теперки в хату таку холодну ідеш?» (Подільська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 36).

Часто трапляється в голосіннях і міфопоетичний образ: «Прилинь до мене в гості хоць на годиночку, хоць на хвилиночку, хоць зозуленькою» (Подільська губ.),

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. — С. 41).

чи звертаннях до померлої матері: «Маточко моя, пта­шечко» (Полісся).

(Музичний фольклор з Полісся у записах Ф. Колесси та К. Мошинського / Упоряд. С. Грици. — К., 1995. — № 87).

А переміщується в Ірій, вирій, у повітряний простір неба, чужу далеку сторону, з якої, як правило, немає повернення. Цей мотив фіксується й у голосінні матері за сином, записаному К. Мошинським у 1932 р. на Поліссі (с. Пужичі):

Будуць же пташкі із поврею (вирію) вулетаць,

То ми будом же синоцька вуглєдаць.

Ци ти вулеціш із журавлямі?

Ци ти вулєціш із галубкамі?

Ци ти вулєціш із ластовкамі?

(Музичний фольклор з Полісся у записах Ф. Колесси та К. Мошинського / Упоряд. С. Грици. — К., 1995. — С. 15).

В давнину, споряджаючи покійника на «той світ», клали йому в кишеню кожуха чи деінде гроші, щоби мав чим заплатити за перевіз. Відгомоном цих вірувань є звертання до голосіння за батьком: «Мій батеньку, мій голубчику, мій соловейку! Да куди ж ти полинеш і попливеш...?» (Чернігівська губ.).

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 107).

Вода вважалася межею між живими і мертвими. Ві­рили, що жива вода може воскресити покійника. Цей мотив присутній також і в поховальних обрядах:

А йдіть, таточку, тими доріжками,

куди ми йдемо,

Куди ми за вами слізоньками проллємо.

Та на яких вас, тату, святках дожидать,

Коли задля вас столи застелять...

(Колеса Ф. Речитативні форми в українській народній поезії // Колеса Ф. Музикознавчі праці / Упоряд. С. Грици. - К., 1970. - С. 296-297).

«Ідіть же ви степами та битими дорожками, щоб я промітала василечками... і слізоньками проливала» (Полтавська губ.).

Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 110).

Мотив допомоги небіжчиці-матері як помічниці з того світу зустрічаємо в голосінні дочки за матір’ю з Полісся:

Да колі ж, матко, к нам прийдзєш у госці?

То му ж будом своей маткі ждаць,

То нам матка прийдзє помагаць...

(Музичний фольклор з Полісся. — № 86а).

Очевидно, що покійник, який перебував у хаті, ще сприймався як член громади: «Моя матинько, порадь, що мині пикти та варити і чім твоїх ... гостей гостити».

(Малинка А. Малорусские обряды, поверья, заплачки при похоронах // Этнографическое обозрение. — 1898. - № 3. - С. 96).

У голосіннях знайшли своє відображення уявлення про смерть як про шлюб:

Ой синок, синок, чому ж ти лежиш?

Ой синок, синок, чому ж ти лежиш?

Да чому ж ту не говориш?

Да куди, синок, у свати іці?

Да по которого, синок, дзядзька іці?

Да которого, синок, дзядзька за старосту саджаці?

Да которого, синок, дзядзька дружка саджаці?

Да которую сестру за сваху саджаці?

Ой синок, синок, а куди іці тобє по жунку,

У в якеє село?

Ци синок каге (каже) в Пужичи¹,

Ци синок каге в своюм селі браці?

Ой синок, синок, мо пуйдзєш, мой синок, на ігрище,

То я пойду свого синочка познаваць,

Бо муй синочок гуляє,

Муй синочок попєроску куриць,

Муй синочок з дзівкою стоіць.

¹ Пужичи — назва населеного пункту.

(Музичний фольклор з Полісся. — № 86 б, в).

У народних уявленнях дерево може бути й місцем тимчасового перебування душ, що пояснює поетичні образи, які трапляються в голосіннях:

Де я свою неньку найду

Де я свою неньку найду —

Хиба уже на тім світі,

Ци у садочку на листочку.

(Косів. Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 95).

Або з Буковини: «Де я вас найду, де вас відшукаю? Чи в садочку на листочку, чи в поли на колосочку, чи в городчику на зіллячку...»

(Свєнціцький І. Похоронні голосіння // Етногр. зб. — Т. ХХХІ-ХХХІІ. - Львів, 1912. - С. 87).

З цим має семантичний зв’язок характерний для україн­ської і загалом слов’янської народнопоетичної твор­чості баладний мотив закляття в дерево, як, наприклад, «Жебы ты стал явором, / А твой коничек — каменем»

(Народні балади Закарпаття. — Львів, 1966. — С. 15).

чи «невістка, заклята в тополю»:

Оженила мати молодого сина

Оженила мати молодого сина,

Молоду невістку бардзо незлюбила.

Ой послала сина в далеку дорогу,

Невістку послала а в поле до льону:

— А як го не в/береш, то не йди додому...

Ой брала вона, брала, та й го не в/брала,

На край дорожечки топольоу сі стала.

(Kolberg О. Dziela wszystkie. — Т. ЗО. — Pokucie. — CZ. 2. — Wroclaw etc., 1971. — S. 39).

Це зразок анімістичних вірувань про можливість перевтілення людських душ у рослини, оскільки культ дерева був двоєдиним, що пов’язував життєві начала землі зі світом предків, землі — з небом і сонцем.

 (О. Поріцька. Опозиція цей/той світ у світоглядних уяв­леннях / Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся. Випуск IV / Упоряд. В. Ковальчук. — Рівне, 2003. — С. 52-63).