Повісельники

Повісельники, як і потопельники, мають право хо­дити по смерті сім літ та лякати людей.

(Знадоби до української демонології. — Т. 1. Зібрав В. Гна­тюк. — Етногр. зб. — Львів, 1904. — Т. 15. — С. 256).

Коли хто повіситься, можна зараз пізнати, бо встає велика буря 

(Там само. — II, 699).

Повісельники можуть ходити у людській постаті або іншій. Так, повісельниця ходить по лісі розплетена і на переміну то співає, то плаче

(Там само. — С. 705).

Повісельник у вигляді мужчини простягає руки до па­рубка

(Там само. — С. 705).

Повісельник являється одначе у вигляді хорта, індика

(Там само. — С. 706),

а навіть жердки, що йде

(Там само. — С. 703).

Повісельники продовжують земне життя на тім світі, це видно з того, що один із них жениться і запрошує на весілля свого живого товариша, який дійсно йде туди і вертається здоровий назад. Весілля відбувається так само, як у живих людей.

Коли хто хоче позбутися повісельника, аби не являвся більше, повинен його вдарити навідліть, як усяку нечисту силу

(Там само. — І, 249).

Коли найняти по нім богослужения, то також перестане ходити

(Там само. — II, 708).

Найліпше одначе посіяти від дому до гробу по­вісельника мак; він зможе аж тоді явитися, як мак ви­збирає, але се неможливо йому зробити, бо серед роботи запіє когут, і він провалиться під землю

(Там само. — 1,249).

Людей, які повісилися, в народі називають дітьми диявола. В домах, у яких хтось повісився, не живуть, а за­лишають їх напризволяще.

Людину, яка повісилася, не хоронять на загальному кладовищі, а закопують на межі полів, поклавши в рот залізний цвях із борони, і пробивають груди осиковим тупо затесаним кілком. Без цих засторог покійник міг би наробити багато шкоди, тому що він має силу, яка дозволяє йому ставати з домовини.

(Чубинський П. Мудрість віків (Укр. народознавство у творчій спадщині П. Чубинського): У 2 кн. — К., 1995. — Кн. 1. - С. 206).

Вішальник є такий самий, як чорт, бо коли чоловік повісився, то його душу забрали чорти. Діти бояться того місця, де був вішальник. Дерево, яке б воно не було, чи то дуб, чи хвоя, люди рубають, щоб воно більше не росло, бо якщо ростиме, то на тому місці ще хтось повіситься.

(Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. — Мюнхен: Українське видавництво, 1966. Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис.

- К., 1991. - Т. II. - С. 123).