Калину садили на могилі
козака, цей звичай фіксує народна пісня:
Казав собі насипати високу
могилу,
Казав собі посадити в
головах калину:
Будуть пташки прилітати
калиноньку їсти,
Будуть мені приносити від
родоньку вісти!
Тут калина — дерево, що
сполучає два світи: померлих і живих.
Самого мерця, його хребет і
ребра теж іноді ототожнювали з деревом, що лежить у лоні землі. Це засвідчують
і археологічні дані: в селі Широке Солонянського району на Дніпропетровщині
знайдено труп чоловіка, муміфікований сумішшю соків сосни й берези, між ребрами
та кістками його грудної клітки — «вправлені» очищені від кори гілки.
У XII ст. н. е. трупи
ховали, загорнувши в бересту: до того самого періоду відносять і поховання в
дубових колодах (чи не звідси вислів: померти — одубіти, дуба дати). Давні
вірування засвідчує і пісня, записана фольклористом А. Димінським на Поділлі в
середині XIX ст.:
Ти дубе Тимку,
А ясен Пазя,
А береза Кася,
Яблунька Тоська,
А сливка Парашка,
А тота груша —
То моя душа.
(Завадська В. та ін. 100 найвідоміших образів української міфології. —
К., 2002. — С. 120).
Немає коментарів:
Дописати коментар