Ти дубе Тимку, а ясен Пазя

Калину садили на могилі козака, цей звичай фіксує народна пісня:

Казав собі насипати високу могилу,

Казав собі посадити в головах калину:

Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,

Будуть мені приносити від родоньку вісти!

Тут калина — дерево, що сполучає два світи: померлих і живих.

Самого мерця, його хребет і ребра теж іноді ото­тожнювали з деревом, що лежить у лоні землі. Це за­свідчують і археологічні дані: в селі Широке Солонянського району на Дніпропетровщині знайдено труп чоловіка, муміфікований сумішшю соків сосни й берези, між ребрами та кістками його грудної клітки — «вправлені» очищені від кори гілки.

У XII ст. н. е. трупи ховали, загорнувши в бересту: до того самого періоду відносять і поховання в дубових колодах (чи не звідси вислів: померти — одубіти, дуба дати). Давні вірування засвідчує і пісня, записана фолькло­ристом А. Димінським на Поділлі в середині XIX ст.:

Ти дубе Тимку,

А ясен Пазя,

А береза Кася,

Яблунька Тоська,

А сливка Парашка,

А тота груша —

То моя душа.

(Завадська В. та ін. 100 найвідоміших образів української міфології. — К., 2002. — С. 120).