Про агонію

Як мала дитина тяжко вмира, то її купають у воді, перевареній з зіллям або з соломою, що на шляху лежить навхрест, чи виривають на стриху, теж навхрест. Дають дитині у ліву руку хрестик восковий і свічечку, бо правою, кажуть, на страшнім суді буде хреститься. Всі, хто є в хаті, моляться Богу (Канівський пов.).

Як тяжко хто вмирає, то зривають стелю (Канівсь­кий і Переяславський повіти).

Як хто кончиться, запалюють свичку й дають у руки, й при цьому хто-небудь один остається в хаті. Хворого кладуть на солому, щоб легче вмирать. Й вже як дуже мучиться, то покривають чим-небудь красним (Пере­яславський пов.).

Як хто умирає, то в ту хату закликають усіх ближніх сусид, купують у церкві свичку й дають тому, що умирає (Острозький пов.).

Як хто вмирає, то в хати бувають одні тилько баби (Канівський пов.).

Пид тим, хто конає, не повинно бути подушки, а най- борзий з курячого пір’я: довго буде, бідолаха, мучиться. Щоб легше було конати, дається у руки засвичена громниця («громниця» — страстна або богоявленська свсча, тому що її запалюють під час грому, щоб пре- дохранити дом від удара). Якщо хто довго «конає» й при цьому сильно мучить­ся, звонять «по душі» і «дают на подзвинне» (Шейковсъкий Т.).

Во времена козачества, і даже в недавнєє время, тому назад лєт 25, похорони сопровождались всеми жителями. Єсли хто умирав, звонили по душі в колокол протяжно й заунивно (Терещенко Ч.).

Як би не був умерший дорог живущим, вони всегда говорять: «Слава Богу, що вмер», боясь прогневити Бога ропотом о смерті человека.

(Чубинський П. Мудрість віків (Укр. Народознавство у творчій спадщині П. Чубинського): У 2 кн. — К., 1995. — Кн. 2. - С. 190-191).