Подорожі по тому світу

Може, не було й на всьому світі кращих діток, як у нашої панни. Було в неї дві дочечки. Старшеньку звали Ганнуся, а меншеньку — Катруся. І що ж то були за дітки, коли б ви їх бачили! Як дві зірочки Божі на небі. От же недовго й повтішалась ними бідна пані: забрав їх обох Господь милосердний; бо це вже звісна річ, що Господь краще собі бере, а плохше людям осталяє. І що ж то попоплакалась і повбивалась за ними наша пані! Правдиво сказано, що як мати плаче, то мов річка ллється.

Ото ж раз привели до неї одну бабу, стару-престарезну, що недавно обмирала і на тім світі була, і все бачила, що там діється з помершими душами, — чи не потішить вона її якоюсь звісткою. Привели, то Явдоха приступила таки до панії та й каже:

- Добродійко! Ось прийшла стара Дубиниха, що обмирала й на тім світі була, і все бачила, що там робиться з помершими душами. Спитали б ви її, чи не потішить вона вас якою звісткою.

То пані підвела трохи голову та й дивиться на ту Дубиниху... А Дубиниха стоїть перед нею, стара-престарезна, аж страшна: сказано — з того світу повернена.

- Так ти на тім світі була?

- Була, моя добродійко.

- Що ж ти там бачила?

- Усе бачила, добродійко, що діється з помершими душами.

- А бачила ж ти там моїх Ганнусю й Катрусю?

- Бачила, — каже, — й Ганнусю, бачила й Кат­русю...

Пані аж з ліжка скочила:

- Що ж вони там роблять?

Так-таки й каже:

- Мати Божа панчішку плете, а вони перед нею золоті клубочки держать.

Пані моя як почула це, то з радості й слова не ви­мовить; а далі як кинеться навколішки перед образом... А в неї в опочивальні образ стояв, великий та гарний: намальована Пречиста з дитиною — мов жива дивиться з малювання. Як кинеться вона перед той образ, як зціпить руки, як заплаче. А ми всі стоячи й собі за­плакали.

- Мати, — каже, — Божа, Царице небесна! Ой як же ти моє серце втішила, що ти моїх діток, як сиріток, приголубила!

Та плаче ж то гірко, та все дякує! А ми й собі стоя плачемо.

* * *

Далі ото вже вгамувалась, переплакала та й веселіша трохи стала. Розпитує в тієї Дубинихи:

- Бабусю, — каже, — голубонько! Скажи ж мені, що там іще діється з помершими душами?

- Ой, пані, — каже, — зозуле моя! Чи можна ж те язиком зговорити, що там на тім світі діється? Хоча б, здається, не пив і не їв, а все розказував, то й тоді б не переговорив усього...

- От, — каже, — як прийшла мені вже година вмирати, то смерть і стала з косою в мене в ногах. Як стала, то ноги і похололи.

А ми стоїмо, та слухаючи мороз так і пішов у нас поза спиною.

- Далі, — каже, — і живіт, і руки, і все так і по­хололо... Дивлюсь, аж вона вже в мене в головах. Як замахне косою, то душа тільки пурх! — так як пташка вилетіла та й полетіла, полетіла по хаті, і сіла в кутку на образі під самою стелею. А гріхи стали на порозі та й не пускають душу з хати. От я бачу, що нікуди вийти. Дивлюсь, аж вікно відчинене. Я — пурх у вікно! І пішла, пішла полем. Легко та любо мені так, мов зараз на світ народилась. Дивлюсь, аж не сама я йду, а веде мене якийсь дід, а куди він мене веде, боюсь спитатись.

***

Ідемо, коли ж гризуться дві собаки над шляхом, так гризуться, так гризуться! А дід каже: «Се не собаки — се два брати, що погризлись та й побились, йдучи степом». То Бог і сказав: «Коли вже й рідні брати б’ються, то де вже буде добро між людьми? Нехай же, — каже, — стануть вони собаками і гризуться, поки не буде їхати Мартиримян».

Так і сталося по-Божому. Ми вже минули їх, а вони все вищать та гризуться.

***

- Ідемо, — каже баба, — степом. Коли ж яма така глибоченна, що й дна не видно.

Дід каже:

- Лізь!

А я боюсь.

- Лізь! — каже.

Мусила я полізти. Дивлюсь — аж це вже другий світ. Скрізь сидять померлі душі. Усе по статтям: молоді в молодій статті, а старі — в старій, і хто як на цім світі заслужив, те й на тім світі прийме. Хто старцям милостиню подавав, то все те перед ним і лежить: чи шматок хліба, чи кільце ковбаски, чи сала кришеник, то все так на столах перед ними й лежить, а хто не давав, то так сидять.

***

- Ідемо далі, — каже, — аж ходять воли в такому спашу, що й ріг не видно з трави, а самі худі-худі, як дошка. А біля їх ходять воли по самій землі — ні травинки під ногами нема, да жир аж по землі телі­пається. От дід і каже: «Оце, — каже, — що худі воли, то багаті люди, що жили самі в розкоші, а бідним не помагали; а ситії воли, то бідні люди, що від свого рота віднімали та старцям із останнього давали. От же вони тепер і ситі й напоєні, а ті по роги в спашу, та худі, як дошка». Так-то на цім світі і багаті, і хороші, і щасливі — всі помруть, усе минеться. Сказано: цей світ, як маків цвіт — день цвіте, а вночі опаде!

* * *

- Ідемо, — розповідає далі баба, — аж між двома дубами горить у полум’ї чоловік і кричить: «Ой, пробі! Укрийте мене, бо замерзну! Ой укрийте мене, бо замерзну!»

- Оце, — каже дід, — той чоловік, до якого просився подорожній, а на дворі була метелиця та хуртовина, а він не пустив, так той і замерз під тином. Оце ж і горить у полум’ї, а йому все здається, що холодно. І терпить він таку муку, як той подорожній терпів від морозу.

* * *

- Ідемо, — каже, — дальше, коли ж лежить чоловік коло криниці; тече йому рівчак через рота, а він кричить: «Пробі! Дайте напитися! Пробі! Дайте напи­тися».

Дід і каже: «Сей не дав напитися чоловікові в жнива води». Жав він на ниві, аж іде старчик дорогою.

- Ой, — каже, — чоловіче добрий! Дай, ради Христа, води напитися!

А він йому:

- Оце ж для тебе вивіз! Виллю на ниву, а не дам такому дармоїду, як ти!

То от тепер йому рівчак через горло біжить, а він ще пити просить, і до віку вічного буде йому так жарко і тяжко, як тому старцеві, що йшов дорогою.

* * *

- Ідемо, — каже, — аж кипить у смолі жінка, а перед нею цибулька лежить. Дід і каже:

- Це мучиться так мати вашого старого титаря Онисима, який було все старців годує та бідним по­магає, а ніколи жодної душі не обідив і ні в одному слові не збрехав. Була вона багата, та скнара, що від неї ніхто й куска хліба не бачив. От раз полола вона цибулю, аж іде повз неї дід-старець.

- Подари, — каже, — паніматко, ради Христа!

Вона вирвала стрілку:

- Прийми, — каже, — старче Божий.

Тілько ж од неї й бачили. От як умерла, то вже звісно — туди своя дорога, а там тебе поведуть. Взяли її, небогу, та й потягли в пекло. А Онисим і побачив з неба, що вона велику муку приймає, та й каже:

- Боже мій милий, Спасе мій Христе! За всю мою щирість, за всю мою правду, зроби мені таку ласку: нехай і моя мати буде в раю зі мною.

А Христос і рече йому:

- Ні, — каже, — Онисиме. Вельми грішна твоя мати. Візьми хіба оту цибульку, що лежить перед нею, та коли витягнеш її з тієї бездни, то нехай вона буде в раю з тобою.

Узяв він тую стрілочку та й подав матері. Схопилась вона за неї... от-от витягне, от-от витягне з пекла! Бо що то Божому святому? Аж ні: як поначіплювались їй і в плахту, і в намітку грішні душі, щоб і собі з того пекла вибратись, то й не здержала тая цибулька: пере­рвалась, а вона так і бовтнула в гарячу смолу!

* * *

- Ідемо, — каже баба, — ще дальше, аж стоїть по пояс у жару, так як горщик на припічку, наш покійний Бабинець, що ще як парубком був, то обмирав. Я й пізнала його.

- За що це ти, — кажу, — Семене, таку муку приймаєш?

- Що ж, — каже, — бабусю? Як обмирав я парубком, то ходив усюди по другому світу, усякі муки бачив, а далі зайшов до якогось діда. Сидить і все докупи лика зв’язує. Оце одріже од жмутка два шматочки та зв’яже докупи, та й повісить на кілочку, одріже, зв’яже та й повісить на кілочку.

- Дідусю, — кажу, — що оце ви робите?

- Це, — каже, — попаровані парубки й дівчата.

- Як же мені пізнати свою пару?

- А ось як. Як підеш ти на святках у корчму, як заграють музики, то вона перша піде в танець, бо дуже охоча до музик: ото ж твоя пара.

А я, грішний, подумав: «Коли ж буде хороша, то буду сватать, а як погана, то візьму каменя з собою та й уб’ю». Узяв каменя і пішов до корчми. Коли ж скоро заграли музики, вийшла дівчина, та така ж нечумазна! Я як хряпну її каменем по голові, а сам — навтікача! Та як пішов, то волочивсь років може зо два, і вже де не сватавсь, ніхто не йде та й не йде за мене. То я собі й думаю: «Піду ще в інше село та зачну свататися з крайньої хати, не минаючи жодної; може, чи оддасть хто». Іду, аж стоїть сельце. От я в крайню хату. Дивлюсь — дівчина гарна, чи вже, може, так мені тоді здалось. Став сватати — віддали. Ото ж і став я жити з нею. Та раз у свято зібрались жінки докупи та й, пообідавши, ськаються собі під хатою у холодку. А одна ськає моїй жінці в голові та й питає, а я й чую: «Чого це, — каже, — в тебе шрам на голові?» — «Це я, — каже, — ще дівкою гуляла раз на святках у корчмі, а один вражий син здурів чи впився — ухопив каменюку та мене по голові, то трохи не вмерла. Та вже якось одхаяли». А я слухаю та й догадався, що це та сама, що зв’язав мені Бог у пару!... От за те я тепер у жару по пояс стою, що пішов проти Божої волі.

***

- Ідемо, — розповідає баба, — ще дальше, аж гайдамака, такий старий та здоровенний, галь руками з ями до ями носить, а чорти остями його поганяють.

Дід і каже:

- Цей, — каже, — багацько натворив гріхів на тім світі і покуту велику видержав — і покута його не слобонила. Тяжкі великі гріхи його! За те він і мучиться гірш, ніж усі грішні душі. Довго розбивав він народ, різав старого й малого, далі одумавсь та й пішов сповідатися.

Прийшов до одного попа:

- Висповідай мене, паноче, та накинь яку покуту.

- Які ж твої гріхи?

- Отакі й такі: багацько я душ із світа зогнав, і отця й матір убив.

- Е, на такі гріхи нема в мене покути!

Він взяв та і вбив того попа. Іде до другого:

- Висповідай мене, паноче, та накинь яку покуту.

- Які ж твої гріхи?

- Оттакі й такі.

І той каже:

- Нема на їх покути.

Він і того вбив. Далі бачить, що ніхто його не висповідає. Десь почув: є такий піп, якого ще малень­ким батько продав нечистому за те, що поміг у дорозі врятувати воза з калюжі; так він і в пеклі вже був, та якось викрутивсь звідти і зробився попом.

“Піду, — каже, — я шукати цього попа. Цей, напевне, накине на мене покуту». Іде, аж той піп — назустріч йому. Питається:

- Чи ти був у пеклі?

- Був.

- А чи бачив же ти там мій патрет, мою душу?

- Бачив.

- Що ж вона там робить?

- Гад, — каже, — руками з ями до ями носить, а чорти остями її поганяють.

- Ну, — каже, — коли ти вже і з того світу вернувсь, то ти мені накинеш покуту.

- Які ж твої гріхи?

- Оттакі й такі: багацько я душ із світу зогнав і отця й матір убив.

- Е, тяжкі, — каже, — твої гріхи!

Та повів його на гору, на могилки, та й каже:

- Візьми ти оцю яблуневу палку. Вона мені ще від діда дісталась. Посади її отут на могилках. Та чи бачиш — ген-ген у полі криниця? Ходи ти рано й увечері до тої криниці, носи воду ротом і поливай цю палку. Коли вона прийметься, виросте з неї яблуня, поспіють яблука і ти їх усі струсиш, тоді спадуть з тебе і всі твої гріхи.

Сказав та й поїхав собі. Ото ж років, може, через тридцять іде знову той піп через той ліс, мимо тих могилок, іде та так йому звідкісь запахли яблука! Гля­нув — аж на могилках така хороша та рясна яблуня стоїть! А на яблуні яблучка все срібні, тільки двоє золотих, а під яблунею сидить дід сивий-сивий, як молоко. Побачив попа, пізнав, да тільки рукою на яблуню скинув: вже й слово не промовить.

Тоді піп:

- Еге! Та це ж, — каже, — той гайдамака, що я покуту накинув? Ну, — каже, — труси.

Струсив дід яблуню — усі срібні яблука осипались, а двоє золотих висять. Чого вже не робив він, як не збивав — висять та й висять!

- Оце, — каже, — твої два гріхи висять, що ти отця і матір убив.

Та, набравши в хусточку яблук, і поїхав собі. А гай­дамака там і сконав. І мучиться отут він гірше над усіх грішників, і ніколи не буде йому пільги. Усім буде колись пільга, а йому — не буде...

***

- Ідемо, — каже, — дальше, аж лежить через про­валля кладочка така хистка, що вся так і колишеться. А провалля таке глибоченне, що й дна не видно, — тільки щось гуде, так як у котлі кипить. Як ступила я на ту кладочку, як хитнусь, то трохи-трохи не впала. І впала б таки, коли б дід не вхопив за рукав.

- Е, ні! — каже. — Ще тобі не пора туди. Ще ти вернешся на той світ. Багато там людей погубили свої душі то лайкою, то бійкою, то скнарістю, то кражею, то душогубством безбожним. От же, як вернешся, — каже, — то гляди мені, розкажи людям про все, що тут бачила; нехай вони знають, що то за муки пекельні, нехай пам’ятають про праведний суд Божий. Бо вже мученик Іван у Києві, в печерах, по шию в землі стоїть, а як увійде зовсім у землю, тоді ніколи буде каятись.

***

І багато-багато розказувала про той світ стара Дубиниха. Не можна всього того жадним розумом збагнути. А пані слухає, да знов:

- Бабуню-голубонько! А діток же моїх як ти бачила?

А вона:

- Да я ж кажу тобі, моя добродійко, що бачила я їх високо-високо в раю Божому. Мати Божа панчішку плете, а вони перед нею золотії клубочки держать.

(Записки о Южной Руси / Изд. П. Кулиш. — СПб., і856. — Т. 1. — С. 303-311. Записки о Южной Руси / Изд. П. Кулиш (Репринтное издание). — К., 1994. — Т. 1. —

С. 303-311).