неділя, 10 серпня 2014 р.

Повірниця (жертва)

Як намножилося людей, що давалися дуже юдити (піддавалися Сатані), пішов Бог на вишину і вибрав собі повірницю-жертву. Вона була зроду така, як чоловік. На горі високо, межи небом і землею, де вона сиділа, росли лиш афини (черниці): жертва живилася ними, від того була чиста. Бог посилав її на землю, аби вона повіствувала, що діється на землі.

Не раз засилав її Бог карати людей вогнем. Як Бог посилав її на землю, то вона прикидалась у гадину з крилами, а на кінці хвоста була поцьорка, що на весь світ світила.

Бог зіслав її раз на землю, аби дивилася, чи моляться люди, а як зголодніла, нажерлася якоїсь мерші (стерва), що по потопі лишилася. Після того вона притяглася на гору на череві: летіти не могла, бо була дуже наїджена. 



Бог питає:

«А що таке ся забарила?»

«Я була слаба, ледве що притяглася сюди».  

«Доки сього віку, абись ся так існувала!»

З того часу не посилає її Бог на землю, бо вона вже стала нечиста: їла мершу. Але ще вона довго служила Богові вірно. Заставив її Бог стерегти криниці з водою, відки вона рушитися не могла.

Аби людей за гріхи карати, позволив Бог, аби жертва пускала лише тоді воду, як їй принесуть люди живого чоловіка: дівку чи хлопця. Як довго жертва була голодна і не діставала живого чоловіка, не пускала води; через те не ставало не раз людям води. Вони то зміркували, то кидали їй хлопця чи дівчину, — доки не прийшовсь такий чоловік-святець, що її вбив, і з того часу стало багато води на землі.

(Шухевич В. Гуцульщина // Матеріали до українсько- русь­кої етнології. — Львів, 1908. — Т. 5. — С. 16. Грушевський М. Історія української літератури. — К., 1923. — Т. IV. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. - К., 1993. - Т. IV. - Кн. 1. - С. 215).

Немає коментарів:

Дописати коментар