Зачарований льох

Це було давно, ще за часів кріпаччини. Ген там, де зараз височіє у Боремлі старе замчисько, стояв колись розкішний панський палац. Жили там пани Чацькі, а в них була наймичка Мелашка з маленькою дитиною.

Якось у Великдень, ще й сонце не сходило, вийшла Мелашка з дитиною у двір і бачить — стоїть серед двору панського красивий великий льох, ще й двері до його відкриті. Що за дивина? Раніше його не помічала жінка. Зайшла у льох — ще дивніше видовище постало перед нею. Все у льосі світилося, а на скринях, столах лежала сила-силенна всякого багатства — золото, срібло, самоцвіти...

Посадила Мелашка дитину на стіл, а сама кинулась збирати коштовності в запіл. Назбирала, побігла до хатини, щоб висипать, і знову вернутися. Та коли вийшла у двір — льоха немає. Мовби крізь землю провалився. Бігала, плакала бідна удовиця, все гукала свою маленьку донечку, яку лишила в льосі, та дарма. Ніяких слідів від льоху і її дитини не було.

Пройшло багато днів. Мелашка все побивалася за дитиною, розпитувала людей. Ніхто нічого достеменно порадити не міг. Та одного дня зайшов до неї за милос­тинею старенький-старенький дідусь. Обдарувала його Мелашка та опісля почала розказувать про своє горе. Вислухав дідусь її і порадив:

- Вийди, жінко, знову у таку саму пору на Великдень у двір. Стоятиме льох — зайди, побачиш свою дитину, візьми і хутко вертайся назад, не оглядаючись. Тільки ж пам’ятай, не оглядайся, бо знову матимеш лихо. Цей льох зачарований.

Послухалась Мелашка дідусевої поради. Точно о такій же порі на Великдень вийшла вона у двір і побачила — стоїть льох. Убігла швиденько Мелашка у льох, а там сидить на столі жива-живісінька її маленька донечка і грається коштовностями. Якби нічого й не трапилось.

Забрала Мелашка дочку і — з льоху. Все зробила так, як радив дідусь. Але дитина незабаром захворіла, а через деякий час померла. Гірко плакала вдовиця, кленучи свою долю і той зачарований льох. Наступного року на Великдень вийшла вона у двір і знову побачила — стоїть льох. Гірко заридала:

- Щоб ти провалився на віки вічні! Через тебе моя дитина пішла навіки в сиру землю.

Раптом похитнулася земля, провалився льох, а з ним і Мелашки не стало. З тих пір і понині льох той не появляється. Прокляла його Мелашка.

(ІМФЕ, ф. 14-3, од. зб. 971 «а», арк. 4-5. Зап. 1977 р. О. Ошуркевич у с. Сенкевичівка Горохівського р-ну Волинської обл. від М. Буковського (40 р.). Легенди та пере­кази / Упоряд. А Іоаніди. — К., 1985. — К., 1985. — С. 64).