Зачароване місце

Я був тоді хлопець проворний. Старість клята! Тепер уже так не втну; замість усіх викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився дід на нас, сидячи з чумаками. Тільки помічаю я — ноги в його чогось не стоять на місці, наче їх хто соває.

- А дивись, Хомо, — каже Остап, — коли б не пішов старий хрін танцювати!

І що ж ви думаєте? Не встиг він цього сказати — не витерпів старий! Забажалось, бачите, похвастатись перед чумаками.

 

- Ах, чортові діти! Хіба так танцюють? Ось як танцюють! — Дід став на ноги, руки вперед і вдарив закаблуками.

Ну, казати правду, танцював він так, що хоч би й з гетьманшею. Ми стали осторонь, і пішов старий ви­кручувати ногами по рівному, коло грядки огірків. Тільки дійшов він до половини і хотів, розігнавшись, викинути якогось свого викрутаса, — не підіймаються ноги, та й тільки! Що за напасть! Розігнався знову, дійшов до середини — не бере! Хоч ти що — не бере, та й годі! Ноги стали як дерев’яні.

«Чи не прокляте місце! Чи не чортове навождення! Вплутається ж ірод, ворог роду людського!»

Ну як тут осоромитись перед чумаками! Розігнався знову, почав часто та дрібно — дивитись любо; до середини дійшов — ні! Не витанцьовується, та й тільки!

- А, проклятий сатано! Щоб ти був подавився гнилою динею! Щоб ти маленьким здох, собачий сину! Бач, якого сорому наробив на старість!

Аж чує: справді, позаду хтось засміявся. Озирнувся: ні баштана, ні чумаків, нічого; спереду, ззаду, з боків — скрізь рівне поле.

- Е! С-с-с... от тобі й на!

Став придивлятися — місце ніби трохи по знаку! Збоку — ліс, за лісом стирчить проти неба якась тичка. Що за чорт — та це ж голубник, що в попа на городі! З другого боку теж щось сіріє; придивився: клуня волосного писаря. Ось куди занесла нечиста сила!

Поблудивши кругом, набрів він на стежку. Місяця не було; біла пляма мелькала замість нього крізь хмару.

«Буде завтра вітер великий», — подумав дід. Зирк — збоку од стежки на могилі засвітилася свічка.

- Чи бачив таке! — став дід, руками в боки взявся та й дивиться: свічка погасла, і трохи далі засвітилась друга.  

- Скарб, — закричав дід, — закладаюся на голову, коли не скарб! — І вже поплював було на руки, щоб копати, та спохватився, що немає з ним ні заступа, ні лопати. — Шкода, ну хто знає? Може, треба тільки підняти дерен, а він тут і лежить, голубчик! Нічого робити, треба принаймні хоч місце позначити, щоб опісля знайти!

От перетягнувши чималу, вихором, мабуть, одламану гілку, накрив він нею могилку, де горіла свічка, та й пішов стежкою. Молодий дубнячок почав рідшати; показався тин.

«Ну, так! Не казав хіба я, — подумав дід, — що це попова левада! Онде і його тин! Тепер до баштана й версти звідси не буде».

Одначе додому прийшов він пізненько і галушок не схотів їсти. Розбудивши брата Остапа, спитав тільки, чи давно поїхали чумаки, і закутався в кожух. Коли ж той почав було питати:

- А куди тебе, діду, чорти діли сьогодні?

- Не питай, — сказав дід і ще дужче закутався, — не питай, Остапе; а то швидко посивієш!

І так захропів, що горобці, які зібралися були на баштан, з переполоху знялися вгору. Та де вже там йому спалося? Нічого сказати, хитра була бестія, — дай Боже йому царство небесне! — умів викрутитися завжди. Іншого разу такої заспіває, що губи покусаєш.

Другого дня, тільки в полі стало смеркатись, надів дід свитку, підперезався, взяв під пахву заступ та лопату, надів на голову шапку, далі випив кухоль сирівцю, утер полою губи і пішов прямо до попового городу. Минув і тин, і молодий дубнячок. Поміж дерев в’ється стежка і виходить в поле. Здається, та сама! Вийшов у поле — місце точнісінько вчорашнє: он і голубник стирчить; одначе клуні не видно.

«Ні, це не те місце! Те, мабуть, далі. Треба, певно, звернути до клуні!»

Вернувшись назад, пішов іншою дорогою — клуню видно, а голуб­ника нема! Знову повернув ближче до голубника — клуня сховалась. А в полі, як навмисне, почав накрапати дощик. Побіг знову до клуні — голубник пропав, до голубника — клуні немає.

- А щоб тобі, проклятий сатано, не довелося дітей своїх бачити!

А дощ припустив як з відра. Тоді, скинувши нові чоботи і загорнувши їх у хустку, щоб не пожолобились од дощу, чкурнув він звідти, мов той панський іно­ходець. Вліз у курінь, мокрий як хлющ, накрився кожухом і почав крізь зуби щось бурчати й голубити чорта такими словами, яких я ще зроду не чував. Признаюся, напевно, я почервонів би, коли б це було вдень.

Вранці прокинувся, дивлюсь: дід уже ходить по баштану, наче нічого й не сталося, і кавуни лопу­шинням накриває. За обідом знову почав жартувати старий, лякав меншого брата, що проміняє його на курку замість кавуна; а пообідавши, зробив з дерева пищик і почав грати; потім дав нам бавитися диню, зігнуту в три погибелі, наче гадюка, він називав її турецькою. Тепер таких динь я ніде вже й не бачив. Насіння, правда, добув він десь далеко.

По вечері, як уже стемніло, дід пішов із заступом прокопати нову грядку на пізні гарбузи. Ідучи мимо того завороженого місця, не витерпів він і пробурчав крізь зуби:

«Про­кляте місце!» — вийшов на середину, де не витанцьовувалось позавчора, і вдарив сердито заступом.

Зирк, кругом нього знову те ж саме поле: з одного боку стирчить голубник, з другого клуня.

«Ну, добре ж, що догадався я взяти з собою заступ. Он і стежка! Он і могилка стоїть! Он і гілка навалена! А он-он і свічка горить! Якби тільки не помилитись!»

Потихеньку побіг він, піднявши заступ угору, так, ніби хотів ним почастувати кабана, що затесався на баштан, і спинився коло могилки. Свічка погасла; на могилі лежав камінь, зарослий травою.

«Цей камінь треба підняти», — подумав дід і почав обкопувати його з усіх боків.

Великий, клятий камінь! Проте, міцно упершись ногами в землю, він зіпхнув-таки його з могили!

«Гу!» — загуло по долині.

«Туди тобі й дорога! Тепер піде діло швидше».

Дід зупинився, вийняв ріжок, насипав на кулак табаки і вже лагодився піднести до носа, коли враз над головою у нього:

«Ачхи!» — щось чхнуло, та так, що аж дерева захитались, і дідові оббризкало все лице.

- Коли хочеш чхнути, то хоч би вбік одвернувся! — промовив дід, протираючи очі.

Озирнувся, немає нікого.

- Ні, не любить, мабуть, чорт табаки! — Дід заховав ріжок за пазуху і знову взяв у руки заступ. — Дурень же він, бо такої табаки ні дідові його, ні бать­кові не доводилось нюхати!

Почав копати — земля м’яка, заступ так і грузне. Ось щось брязнуло. Викидавши землю, побачив він казана.

- Ага, голубчику, ось де ти! — скрикнув дід, засо­вуючи під нього заступ.

- Ага, голубчику, осьде ти! — запищав птичий дзьоб, клюнувши казан.

Одступив дід і заступ випустив з рук.

- Ага, голубчику, ось де ти! — забекала бараняча голова на верхівці дерева.

- Ага, голубчику, ось де ти! — ревнув ведмідь, висунувши з-за дерева свою морду.

Мурашки полізли у діда по спині.

- Та тут страшно й слово сказати! — промовив він сам до себе.

- Тут страшно й слово сказати! — пискнув птичий дзьоб.

- Страшно слово сказати! — забекала бараняча голова.

- Слово сказати! — ревнув ведмідь.

- Хм! — сказав дід і сам злякався.

- Хм! — запищав дзьоб.

- Хм! — бекнула голова.

- Хм! — ревнув ведмідь.

Зі страхом озирнувся дід: Боже ти мій, яка ніч! Ні зірок, ні місяця, кругом провалля; коло ніг круча — безодня; над головою нахилилась гора, от-от, здається, гупне на нього! І ввижається дідові, що з-за неї виглядає якась пика: леле! Ніс — як міх у кузні, ніздрі — хоч по відру води лий у кожну! Губи, їй-богу, як дві колоди! Червоні баньки викотились наверх, ще й язик висоло­пила, дражниться!

- Чорт із тобою! На тобі й скарб твій! Отака мер­зенна пика! — Дід покинув казан і вже хотів тікати, озирнувся: як не було нічого. — Це ж тільки лякає нечиста сила!

Взявся знову до казана — ні, важкий! Що робити? Не тут же його залишати! От, напруживши всі сили, вхопився він за нього руками.

- Ну, разом, разом! Ну, ще трохи! — І витяг! — Ух! Тепер понюхати табаки!

Вийняв ріжок. Одначе, перш ніж понюхати, пильно подивився, чи нікого немає. Здається, що ні; аж ось ввижається йому, що пень дерева пихкає і дметься, показуються вуха, наливаються червоні очі, розду­ваються ніздрі, ніс наморщився, от-от чхне.

«Ні, не нюхатиму табаки! — подумав дід, сховавши ріжок. — Знову заплює чортяка очі!»

Вхопив казана і скільки духу тікать. Тільки чує, а позаду щось так і чеше його лозиною по ногах.

- Ой, ой, ой! — покрикував тільки дід, біжачи з усієї сили. І вже як добіг до попового городу, тоді тільки почав потроху переводити дух.

«І куди це дівався дід?» — думали ми, дожидаючи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла мати і принесла горщик гарячих галушок. Діда нема та й нема! Сіли знову вечеряти самі. Після вечері мати вимила горщик, дивиться, куди б вилити помиї, щоб не на грядку, аж бачить — суне прямо їй назустріч кухва. Небо було темненьке. Це ж, мабуть, котрийсь із хлопців, пустуючи, сховався за кухвою та й підштовхує її.

- От і добре, сюди я й виллю помиї, — сказала та й вилила гарячі помиї.

- Ой, — закричало щось басом.

Зирк — дід. Ну, хто ж знав таке! Їй-богу, думали, що діжка лізе. Признатися, хоч воно трохи ніби й гріх, а таки сміх узяв, коли побачили, як сива дідова голова вся була облита помиями і обвішана лушпинням з ка­вунів та динь.

- Чи ти ба, чортова баба, — сказав дід, обтираючи полою голову, — як ошпарила! Ніби свиню перед Різд­вом! Ну, хлопці, буде тепер вам на бублики! У золотих жупанах будете ходити, сучі діти! Подивіться лишень, подивіться сюди, чого я вам приніс! — сказав дід і одкрив казана.

І що ж би таке було там, як ви гадаєте? Ну, принаймні подумавши добре? Га? Золото? Отож-бо й є, що не золото: сміття, гній... сором казати, що таке! Плюнув дід, викинув казана і руки помив.

Після того заказав і нам вірити коли-небудь чортові.

- Ви собі й не думайте, — говорив він нам часто, — все, що не скаже ворог Господа Христа, все збреше, сучий син! Правди в нього й на копійку немає!

І, бувало, тільки почує старий, що в якомусь місці неспокійно:

- Ану, хлопці, давайте хрестити! — загукає до нас. — Так його! Так його! Гарненько! — І почне класти хрести.

А те прокляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив він тином і звелів кидати туди все, що було непотрібного, увесь бур’ян і сміття, що згрібали з баштана.

Так от як морочить нечиста сила чоловіка. Я добре знаю цю землю: після того наймали її у батька під баштан сусідні козаки. Земля добра! І родила завжди на диво; тільки на тому завороженому місці ніколи не було нічого путнього. Засадять як слід, а зійде щось таке, що й не добереш у ньому толку: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок не огірок... чорт знає, що таке!

(Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки. — К., 1982. — С. 192-197).