Закляті скарби

Давно не було щадниць та банків, тому люди, що мали гроші, переховували їх так, що закопували в землю у відоме лиш собі місце, а в потребі вибирали назад. При тім поступовано двояко: або гроші закопувано без ніяких заклять, тоді ті гроші були чисті, вони горять по півночі і їх нетрудно дістати, коли хто дізнається про них; або закопувано гроші, заклинаючи їх, сі горять перед опівніччю і їх трудно дістати, бо їх стережуть.

 

(Онищук А. Матеріали до гуцульської демонології // Матеріали до українсько-руської етнології. — Львів, 1909. - Т. XI. - С. 97).

Скарбів стережуть злі духи у різних постатях, при­міром, пса,

(Знадоби до української демонології. — Т. 2, вип. 1, 2. Зібрав В. Гнатюк. — Етногр. зб. — Львів, 1912. — Т. 33, 34. — С. 1128).

левів і блискучого чоловіка.

(Ястребов В. Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губ. — Одесса, 1894. — С. 114).

Коли хто заклинає скарб, то звичайно на означений час; як той час вийде, скарб підходить угору, на нім появляється запалена свічка — через що кажуть, що скарб горить, і тоді його нетрудно дістати. Коли скарб горить, треба підбігти до нього і кинути що-небудь; як кинеться чобіт, треба копати за грішми по коліна; як ремінь, треба копати по пояс; як шапку, треба копати так заглибоке, як високий чоловік

(Знадоби, І, 398; II, 1113).

Кидаючи предмети, треба щадити їх, бо скарб жадає звичайно, аби кидати далі, і коли б чоловікові забракло предметів, то згинув би

(Там само. — II, 1122-1133).

Можна й так поступити: взяти на Благовіщення пшениці й ячменю, змолоти у млині перед сходом сонця назістріть (обертаючи камінь у протилежний бік), змішати муку з попелом, а коли скарб горить, посипати тою мішаниною місце, де було видно огонь. На муці покажеться опісля слід чоловічий, кінський, свинячий, ягнячий, курячий і т.д. Чий слід показало, тому треба відрубати голову і по­класти на місці сліду, тоді скарб забереться. Коли покажеться людський слід, тоді чоловіка не вбивається, лише помінюється на нього

(Там само. — II, 1115),

(Шухевич В. Гуцульщина. — Т. 5 // Матеріали до укра­їнсько-руської етнології. — Львів, 1908. — Ч. 8. — С. 195).

але він однаково згине.

Скарби горять лиш в означені дні, приміром, у ве­лику суботу.

(Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом. Юго-Западный отдел. — СПб., 1872. - Т. 1. - С. 97).

Коли б скарб перехрестив той, що хоче його дістати, скарб зникає.

(Гринченко Б. Из уст народа. Малорусские рассказы, сказки и пр. — Чернигов, 1900. — VIII. — С. 212).

Може часом запастися у землю із тим, що його бере

(Там само. — С. 208).

Хто побачить, що скарб горить, повинен зараз вбити ніж у землю там, де стоїть, а скарб не згасне, доки він не прийде і не забере його

(Шухевич, Гуцульщина, т. V, с. 196).

Можна відкрити й самому скарб. Для того треба вкрасти таку свічку, що хтось держав у руках, умираючи, заправити до неї кір-зілля, заложити тоді свічку у праву ногу між великий і другий палець і сунути по землі. Коли чоловік прийде з сею свічкою на таке місце, що в нім є скарб, свічка запалиться, і тоді треба копати на нім

(Там само. — С. 197).

Якби хто добув цвіту папороті, то зараз знав би, де лежать скарби і міг би копати за ними

(Знадоби, II, 1116-1117).

Не кожний чоловік може, одначе, взяти скарб

(Там само. — І, 399).

Коли скарби закопані на означене число літ, то по упливі того часу перемінюються в якого-небудь звіра. Як хто діткнеться того звіряти, оно розсиплеться грішми

(Чубинський, Труды, І, с. 99).

Як бачимо з того, скарб може прибирати різні постаті. І так: ставши парубком, просить скарб у баби їсти у великий празник, коли всі пішли до церкви. Баба, здогадавшись, одначе ударяє його кочергою межи пле­чі, а парубок розсипається грішми

(Грінченко, Из уст народа, с. 207).

Так само скарб у постаті діда просить обтерти йому ніс, дівчина обтирає, дід розсипаєть­ся грішми, і вона забирає

(Ястребов, Материалы, с. 139).

Скарб подибуємо ще в таких постаттях: сивого чоловіка

(Там само. — С. 140),

коня

(Грінченко, Из уст народа, С. 120, 3; Знадоби, II, 1129),

кількох коней

(Грінченко, Материалы, II, с. 96),

лошака

(Драго­манов, Мал. нар. предания, С. 782),

корови

(Грінченко, Из уст народа, с. 213),

білого барана

(Ястребов, Ма­териалы, с. 139),

білої собаки

(Там само. — С. 139),

гуски

(Там само),

гадюки

(Там само. — С. 140),

коби­лячої голови, волошки і свині

(Там само. — С. 142),

когута

(Драгоманов, Мал. нар. предания, с. 78, 2; Знадоби, II, 1134),

щуки в колодязі

(Драгоманов, Мал. нар., предания, с. 84, 8).

Коли такого чоловіка чи звіра ударити чимось (найліпше лозинкою), вони розсипляться грішми. Не можна тоді так само, як і при копанню грошей, нічого казати лихого, бо скарб розсердиться і пропаде

(Грінченко, Из уст народа, с. 213, 2).

(ІМФЕ Ф. 28-2, од. зб. 24 (рукопис В. Гнатюка 1918 р.). Гнатюк В. Нарис української міфології / Упоряд. Р. Кирчів — Львів, 2000. - С. 237-240).