В ніч під Великдень

На Київщині існує повір’я, що в ніч під Великдень, під час читання діянь, усі закляті скарби «горять».

На Слобожанщині вірять, що в ніч під Великдень над скарбами горять свічки. На Харківщині йдуть шукати скарбів вранці, коли в церкві проспівають «Христос воскрес», бо тоді «земля розкривається, і скарби виходять на поверхню».

 

***

«Скарб — це закляті гроші, що їх кладуть усякі люди, хрищені й нехрищені. Ховали їх у землю біля якоїсь прикмети: кущ дерези, бузини, калини. Знаходять скарби і біля могил: то, бач, давніше хтось клав.

Шукати їх трудно, але є люди, що на те вроджені; зна­харки теж деколи вгадують. Більше радять так, особливо там, де старі скарби, ще від нехристів: треба стати побіч прикмети і дожидатися, поки сонце підніметься в зріст чоловіка. Тоді йди і дивись: куди впаде тінь з твоєї голови, там і рий. Як нема нічого, тоді дивись на ту тінь, що ляже від прикмети.

Пізнають чи, пак, примічають і по заходу сонця. При кінці світу всі, де не є скарби, будуть являтися всім людям без розбору, тільки тоді не треба їх буде... Гроші заклинають на сто літ, а то й навіки. Тільки ті, що навіки, лежать під камінням, як гори, завбільшки. Вони теж являються людям, — але не аби­яким, а тільки тим, яких позначав Бог. Скарби являються козлом або котом, півнем, горять свічею або виходять сопливим дідом і ждуть, щоб їх хто вдарив, і тоді вони розсипляться грішми. Та то тільки такі гроші, що й не зоглядишся, як заплатиш за них головою».

***

«Один знахар розказав моєму братові, де є заховані гроші, і навчив такої молитви, що він може де завгодно гроші знайти, тільки без врем’я не може їх взяти. «Отам, — каже, — де колодязь біля Зайців на Реп’яхівці, цілий чувал заритий з грішми, а в Зрубі, що під Бунчаківкою, так там під липовим кущем, де почи­нається ярок, сім зрізів зарито з золотом; та тільки вони закляті. Брат ходив туди; там дід сивий сидить, що знає всі твої мислі. Ось він і каже моєму братові: «Що з того, що ти візьмеш — їм строк ще не кінчився, і ти ними не поживишся!» А далі каже: «Отам, де великий міст через річку, так там, як на сажень відступиш, а на аршин вириєш, є казанок з грішми; тільки їм строк через п’ять літ; як вийде, тоді візьмеш!» І він правду говорив, бо як ідеш, бувало, на всеношну під Велик­день, так на тім місці завжди горить свіча».

(Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. — Мюнхен: Українське видавництво, 1958. Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. — К.,1991. - Т. І. - С. 395-397).