Раз на Зелені свята зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою
заступи, лопати і горілочки не забули та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої
хати, от один парубок і каже:
- Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже
певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не
знайдеш!
Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь
розпластався на перині і хропе на всю хату.
- Пане Павле, а пане Павле! — гукнули парубки. — Ходім лишень з нами скарбу
шукати!
- Не піду! — одрізав Павлусь.
- Ходім-бо! — просять парубки, аж кланяються. — Ми тебе так з периною на
руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то,
може, Бог дасть, і знайдемо скарб.
- Еге!.. Як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. — одказав Павлусь. — Не піду!
- Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.
Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.
Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до
всього приглядувались — і нічогісінько не знайшли. Розказують люди, що часом
скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость:
у старого
шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той
і пізна скарб. Так, кажу, до всього приглядались — і нічого не побачили. Вже
вертаючись, як смерклось, недалечко од села дивляться — лежить край дороги
дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох — аж гидко до його і близько підступити. От
один парубок і каже:
- Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату — нехай
се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.
Парубкам подобалась ся вигадка; от вони підняли того хорта на дрючок та й
понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули
в вікно, а він як бебехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів, і, як жар,
по всій хаті розсипався дукатами!
- Тривай, не руш! — закричали парубки. — Се наш скарб, се наші гроші...
- Брехня! — каже Павлусь, — се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що?
Я ж вам казав — не вірили?
Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не
взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та макогін, як штурхнуть
одного, другого — так вони й угамувались.
- Будь ласкав, — кажуть парубки, — хоч що-небудь дай за те, що принесли твому
хазяїнові скарб!
Наймит кинув їм кілька дукатів та й каже:
- Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі таки розсудіть: хто б їх у
чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотів!
Та, сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню. Отакий-то
був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й
рідної матері, не треба і скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі
у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне;
не поробить день, то на другий і їсти нічого.
Щаслива нитка до смерті не ввірвалась Павлусеві. Найшлась і дівчина, що, як
той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок, покірних,
слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет, а у матір, бо жінка його була
невсипуща господиня. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся
доспався. Спав, спав, аж поки навіки не заснув.
Що таке на світі щастя? — спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш,
люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на
другого, а сам жалується на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій
вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом,
не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його
багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на
ланцюгу, ніякої користі з них не має — і голодний, і холодний, ще гірш од
якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по- моєму, той тільки щасливий, хто другому
не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав, — той, кого Господь
благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця
на добре виораній ниві. Нагодує вона і пахаря, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки
щасливий, що сам натріскається і виспиться, а той, що й другого нагодує і
заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна.
Оце ж так загвоздив вам з-письменська, щоб самі одгадали, чи мій Павлусь
справді щасливий, чи, може, таким тільки прозвали його зависливі люди. Гледіть
же, щоб не було по приказці: «Хвалить шинкар п’яницю, а дочки своєї за його не
віддасть!» Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем.
(Уперше
надруковано у журналі «Основа» (1861. — Ноябрь и
декабрь. —
С. 17-22). Стороженко О. Марко
Проклятий: Повість. Оповідання /
Упоряд. П. Хропка. — К., 1989. — С.
54-56).
Немає коментарів:
Дописати коментар