Про клад

Були собі дід і баба, і мали вони собі просо на полі. Все дід його стеріг. Раз прийшов пообідати додому та й каже:

- Біжи, сину, постережи просо!

От пішов син стерегти просо. Іде він і чує, щось каже в просі:

- Ось і хлопчик іде, і пундик несе... Як візьму я хлопчика за волоса, закину хлопчика в чорні ліса. Як почну я хлопчика терти та м’яти, то не буде кому хлоп­чика обороняти.

Прийшов той хлопчик додому і каже:

- Тату, щось у нашім просі є!

- Брешеш, сину, — каже йому тато, — захотів їсти та й прийшов додому!

Посилає батько дочку стерегти просо. Пішла вона. Приходить на те місце — воно знову з проса обзивається:

- От і дівчина йде, і пундик несе... Як візьму я дівчину за волоса, та закину дівчину в чорні ліса. Як почну я дівчину терти та м’яти, то не буде кому дів­чину обороняти.

Прийшла дівчина додому та й каже:

- Щось і справді є в нашому просі!

Каже їй батько:

- Брешеш, ти не хотіла стерегти та й прийшла додому. Біжи ще ти, бабо!

Пішла баба, а воно знов озивається:

- От і бабка йде, і пундик несе... Як візьму я бабку І за волоса, та закину бабку в чорні ліса. Як почну я бабку терти та м’яти, то не буде бабку кому обороняти.

Прийшла баба додому та й каже старому:

- Ні, діду, що не кажи, а в нашім просі щось таки та є!

- Брешеш, — каже дід, — і ти, стара бабо! Піду я сам!

Пішов і дід, а воно йому каже:

- От і дідусь іде і пундик несе... Як візьму я дідуся за волоса, та закину дідуся в чорні ліса. Як почну я дідуся терти та м’яти, то не буде кому його обороняти.

Прийшов і дід додому та й каже до старої:

- Справді, щось є в нашім просі. Треба йти за попом, щоб його освятити.

Каже йому баба:

- То й піди, діду!

От і пішов дід до попа і попросив, щоб він прийшов освятити просо. Зібрався піп, забрали з церкви образи і пішли просо святити. А воно знов озивається:

- От і попик іде і пундик несе... Як візьму я попика за волоса, та закину попика в чорні ліса. Як почну я попика терти та м’яти, то не буде кому попика обороняти.

Піп перелякався та навтіки, загубив хрест і кадильницю... Всі люди повтікали і образи покидали на полі, а дід лиш один залишився та й дивиться, аж іде хлопчик, а те, що в просі, озивається:

- От і хлопчик іде, і пундик несе... Як візьму я хлопчика за волоса, та закину хлопчика в чорні ліса. Як почну я хлопчика терти та м’яти, то не буде кому обороняти.

А той хлопець іде та все прислухається, де воно говорить. А воно йому й каже:

- Приступи, приступи! Приступи, приступи!

А той хлопчик все ближче приступав, аж поки не побачив. А тоді як ударить по ньому булавою, а воно так і розсипалось грішми. Поділився той хлопець з дідом грішми, та й пішли вони додому.

(Зап. П. Чубинський в с. Талянцях Уманського пов. Київської губ. Чубинський П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императ. Рус. геогр. о-вом: Юго-Западный отдел. — СПб., 1878. — Т. 2. 3 живого джерела: Укр. нар. казки в записах, переказах та публікаціях укр. письменників / Упоряд. Дунаєвської. — К., 1990. — С. 133- 134).