До питання про залежних тварин

Думка про поділ у народному світогляді померлих тварин на природно вмерлих і померлих незвичайною смертю, яка має важливе значення для питання про близькість уявлень за тварин і людей, є нова, нещодавно лише ґрунтовно порушено питання про такий поділ мерців-людей — я розумію поважну працю проф. Д. К. Зеленіна «Очерки русской мифологии, вып. 1: Умершие неестественной смертью й русалки» (Пг., 1916), що досі залишається основною в цій царині. На твердженнях цієї розвідки ми й базуватимемось у визначенні поняття «залежний».

Перше ніж перейти до здійснення свого завдання — розгляду уявлень про залежних тварин, дозволимо собі коротко спинитись на терміні «залежний» та змісті цього виразу.

«Многие народы земного шара... — каже проф. Зеле­нін, — строго различают в своих поверьях два разряда умерших людей. К первому разряду относятся... умер­шие от старости предки; это покойники, почитаемые и уважаемые, много раз в году «поминаемые». Совсем иное представляет собою второй разряд покойников, т. наз. мертвяки, или заложные. Это — люди, умершие прежде срока своей естественной смерти, скончав­шиеся... скоропостижною несчастною или насиль­ственною смертью... К ним же относятся и «наложив­шие на себя руки» самоубийцы — удавленники, уто­пившиеся й т. п., равно как и опойцы... а также лица, проклятые своими родителями, равно как и пропавшие без вести...»¹

 

Это покойники нечистые, недостойные уважений и обычного поминовения, а часто даже вредные и опас­ные. Все они доживают за гробом свой, положенный им при рождении, век... Они часто показываются живым людям и при этом почти всегда вредят им. Дело в том, что все заложные покойники находятся в полном распоряжении у нечистой силы...»

Цих вказівок, гадаємо, досить, щоб з’ясувати основну суть поняття «залежний мрець».

Про різні риси життя мерців після їхньої неприродної смерті говоритимемо далі — кожного разу при нагоді.

Термін «залежний» ми приймаємо тут для зручнішого означення, так само, як і проф. Зеленін, що заводить у літературу цей вираз, уживаний зовсім не на цілій великоросійській території, умовно поширюючи його взагалі для всієї російської «мітології». Ми тут прий­маємо його подвійно умовно: по-перше, заводячи в українську мову цей невідомий їй вираз, зважаючи на відсутність у ній відповідного означення; по-друге, цю назву, що стосується до людей, прикладаємо до тварин.

Взагалі, за сучасними уявленнями українського на­роду, залежними стає небагато видів умерлих тварин. Надто помітно обмеженість кількості, так би мовити, категорій залежних тварин — до якої, безперечно, спричинився вплив часу (аналогічно з часом відбу­вається послаблення уявлень і про залежних мерців-людей), — якщо порівняти їх з людьми: до залежних людських мерців належать усі, хто помер неприродною смертю; в прикладанні до тварин можна було б за аналогією припустити, що залежними стають, на­приклад, такі види цих померлих істот, як тварини, що їх забили люди, ті, що загинули від інших тварин, а також з голоду, з холоду, стихійного лиха чи інших причин, які йдуть від природи, з якоїсь хвороби, нещасливих випадків тощо. Тимчасом в оповіданнях про тварин, що в них можна вбачати залежних, ми не знайдемо більшості з зазначених випадків смерті: залежними стають лише деякі з тих тварин, що їх забили люди, і при цьому треба відзначити, що навіть померлі однаковою смертю не в усіх випадках після своєї загибелі бувають в однаковому стані; ті ж, що загинули від інших тварин, від якихось нещасливих пригод та інших причин передчасної смерті, не визначаються нічим. Але і з тварин, що їх забивають люди, також далеко не всіх можна мати за залежних: так, з певністю можна сказати, що залежними не стають тварини, забиті на їжу людям. І взагалі для людського спожитку. Загалом, на наш погляд, можна встановити, що до залежних тварин можуть належати, по-перше, ті, що їх забито без мети спожити на людську користь — дня забави, гульні, і, по-друге, різні категорії забитих тварин, зв’язані з заховуванням у землі скарбів.

Розглянемо окремо кожний з цих видів.

У селі Радогощі Луганського району на Коростенщині (колишнього Овруцького пов. Волинської губ.) нам пощастило записати таке оповідання.

В цьому селі є урочище Козел. Таку назву воно дістало, як кажуть старі мешканці, через те, що там якийсь чоловік з іншого села забив колись козла. І от одного разу з радогоським селянином Давидом Бон­даренком сталася тут така пригода (наводимо текст оповідання, записаного в Радогощі 26 червня 1925 р. від М. Бенедися):

«Раз Давид і шче двойе хлопцив наших пугнали пасти коні, в гурочишче Кузел — тут йе таке на границе льесу гурбчишче. Привели вуни коні й заснули, а Давид лижит — ни спит. Лижит вун, кули це йак став месьац йак сиридньа, дивитца — нима коний. Лижали вуни ни шчилко; чуйе це Давид — шос шилипутит міз йіми: думайе — вовк, до вкоцайут. Кули дивитца — таки красиві кузел стуйіт, приходит, завурачивайітца, ньухайе так йего. Давид собе думайе: «Стой, йа тибе зара зла- пайу». Бире вун йего за ногу — кулй нуга зрубйлас така тонка, йак голка; взьав вун гиснув та й счез. Пувставали хлопци, дивльатца — нима кузла, смейутца з Давида. «Стой, — думайе, — до то ни кузел, то уд ничистуго, хай себе йде».

Найперше, що тут можна бачити, є тісний зв’язок тварини, про яку мова йде, з нечистою силою: це відзначено і в самому оповіданні і про це ж свідчать її дії — напр., зникнення таким неприродним способом.

Уявлення про демонічне значення козла взагалі дуже поширені, й зокрема в світогляді українського народу. Однак у даному випадку причин такого зв’язку з нечистим тварини, що про неї говориться, слід шукати в іншому уявленні, а саме — тут ми маємо залежну істоту. До такого висновку можуть спонукувати ось які підстави: тварина ця загинула передчасною на­сильницькою, отже, неприродною смертю; через це вона і з’являється в цій місцевості — залежні істоти бувають прикріплені до місця своєї загибелі (див.: Зе­ленін. «Очерки», § 7, С. 11. «Где бы заложные не жили, но они всегда сохраняют самую тесную связь с местом своей смерти и с местом своей могилы»). Далі, козел пасеться — залежні ж живуть тим самим життям і мають такі самі потреби, що й живі, залежні «сохраняют по смерти и свой нрав, и все свои жизненные... потреб­ности и особенно — способность к передвижению».

Залежні ж, як ми знаємо, перебувають у розпо­рядженні нечистої сили або навіть можуть робитися представниками її; після цього зрозумілим стає зв’язок козла з нечистою силою, уявленням про який в інших випадках, за інших обставин можна було б шукати інакшого витлумачення.

Треба проте сказати, що подібні записи переказів про тварин, з яких можна було б робити аналогічні висновки, цікаві для нашої теми, дуже рідкі, і це пояснюється, може, ще й тим, що тут потрібно буває прослідкувати й з’ясувати всі попередні обставини, які можна поставити в зв’язок з оповіданням: як бачимо, лише сукупність усіх обставин та подій, зв’язаних з даним місцем, що відбулися попереду, дає змогу робити цікаві для питання, яке розглядається тут, висновки, і це зістав­лення попередніх подій надає іншого значення фак­там, що про них говорить оповідання.

Проф. М. Маслов у згаданій своїй доповіді, спиняючись на питанні про тварин — залежних, наводить цьому з античного письменства, власне, один приклад — се вірш «Сиіех» (приписуваний іноді Вергілієві), де гово­риться, як чабан одного разу заснув і його хотіла вку­сити змія; бачачи те, комар, що був при цьому, вкусив чабана, щоб збудити його й тим врятувати. Чабан про­кинувсь і уник смерті завдяки комарові, але коли комар його вкусив, він вдарив його й забив. Комар уночі з’яв­ляється чабанові, докоряє йому й, між іншим, оповідає про царство тіней. Тут також маємо залежну істоту з забитих².

У тій-таки доповіді проф. Маслов висловив гадку, що сліди уявлень про тварин — залежних можна бачити в загальновідомій казці про відрубану ведмежу лапу. В зв’язку з цим зазначимо, що коли вдаватися до казкового матеріалу, то може цікаво буде згадати тут також дуже поширену казку про кобилячу голову, що приходить у лісі до кожної з дочок діда та баби.

Між іншим, М. Грушевський каже з приводу цієї казки, що тут маємо паралель до кістяка Кощія, поза Україною мало відому. В кожному разі казка про кобилячу голову цікава тим, що в ній маємо приклад можливості активно діяти після смерті.

Певна річ, не можна забувати демонічного й інших значень, зв’язаних з конем, зокрема з конячою головою, але цікаво те, що тут природно припустити, що істота, голова якої з’являється в лісі, належала до неприродно померлих передчасною смертю. Казка про конячу голову тим цікавіша, що у російських варіантах кобилячу голову заступає людська, яка зникає (розсипається) по третіх півнях, — мотив, звичайний в оповіданнях про мерців і взагалі нечисту силу. В інших варіантах казки про дідову та бабину дочку маємо цілих тварин³ — на­приклад, ведмедя. В українському фольклорі коняча голова, як нижче побачимо, з’являється, щоправда, рідше — між іншим, в оповіданнях про скарби, що взагалі мають важливе значення для з’ясування уявлень про залежних тварин.

По деяких місцях поза Україною в сусідніх з нею народів збереглися ще (принаймні недавно ще існували й були зафіксовані) дуже красномовні звичаї влаш­товувати поминки по тваринах. Такі поминки справ­ляються, наприклад, у білорусів по псах багатиря Боя: там певного часу щороку — цей час припадає на по­минки залежних людей — після поминального обіду під стіл⁴ ставлять їжу спеціально для цих псів і за­кликають їх.

Треба, однак, зауважити, що акад. В. Міллер тлу­мачить переказ, що на ньому ґрунтується звичай улаштовувати поминки псів, з погляду мітології: на його думку, в Боєві та його псах треба вбачати якесь давнє божество, подібне, наприклад, до індійського Ями (що його, як і Боя, супроводжують два пси) та інших. Ніяк не можна тут ще, крім того, спускати з уваги пережитків тотемізму, тим більше, що в Біло­русії, як відзначалось у відповідних розвідках (на­приклад, відомих дослідах Н. Нікольського), збереглися відгомони тотемістичних поглядів, зв’язаних саме з псом.

В Україні не відомо аналогічних обрядів, і взагалі в українського народу яких то б не було святкувань на честь тварин збереглося аж надто мало (наприклад, свято «шуляка», або «шуліка», майже на наших очах зникло трохи не зовсім), так само як і уявлення про залежних тварин тут блідіші.

Більше є записів про другу категорію тварин, які можуть нас тут цікавити, — тих, що їхня смерть зв’язана з заховуванням скарбів.

В оповіданнях про скарби та їхнє здобування взагалі тварини фігурують як живі, по-перше, як охоронці, що так чи інакше стережуть скарби, коли їх не можна здобути, і, по-друге, у вигляді тварин скарб з’являється на поверхні землі (виходить на тому місці, де його закопано, або навіть приходить до того, кому його судилося здобути).

Щодо перших — тварин, які стережуть скарби, — то в записаних переказах про них звичайно не дається вказівок про те, що це за істоти та чому вони діють, як живі. Про другу категорію тварин — тих, що у ви­гляді їх з’являється сам скарб⁵, — є кілька тлумачень. Спинимося спочатку на перших.

Одні з таких переказів розповідають про тварин, що перебувають під землею коло самого скарбу; про них говоритимемо далі, а зараз розглянемо оповідання про істот, в яких більше є підстав вбачати залежних, — це різні тварини, що не дають копати скарби, з’являю­чись на поверхні землі й перешкоджаючи людям узяти закопане та лякаючи їх.

Так, у різних місцях серед інших перешкод до здобуття скарбу виникали й такі: на могилі з скарбом або коло неї з’являвся кінь, що розганяв людей; вовки, що вили або без шуму клацали зубами; ведмідь, що інколи ще й реве; квочка, що лізе в очі; козеня, що скаче на шию; подекуди зазначається, що скарби стережуть леви, й ін.

Звідкіля певні тварини зв’язані з скарбами? В за­писаних оповіданнях про скарби за це здебільшого не згадується безпосередньо; але подекуди знаходимо уривчасті вказівки щодо цього. Так, у Новицького зазначається, що в Медвідь-могилі, де з’являється ведмідь, закопано гроші, заховані у ведмедячу шкуру, зроблену з міді. Це досить неймовірний випадок — як видно, тут сталася плутанина: за переказами, гроші ховали в шкурах звірів, отже й ведмедя; оповідання ж про мідь, як матеріал до посуду на гроші, в цьому випадку могло виникнути під впливом поширених переказів про те, що скарби ховали в мідяних чавунах, барилах, гарматах та інш. Можливо, що з сумішки оповідань про заховування скарбів у шкурах, з одного боку, і в мідяному посуді, з другого, й міг постати переказ про мідяну шкуру.

Закопування скарбів у шку­рах тварин (коней, биків, корів, кіз та козлів, баранів та ін.) в народних оповіданнях про скарби ставиться в зв’язок з фігуруванням у них тварин, хоча, щоправда, цим пояснюється інше явище — з’явлення скарбів у вигляді різних тварин; однак, не кажучи вже про те, що взагалі в переказах про скарби через стертість та плутаність їх дуже часто занадто тяжко буває з’ясувати природу, а тим більше, зрозуміло, походження причини того чи іншого явища. І тут у багатьох випадках доводиться давати місце висновкам, зробленим на підставі часто лише цілком посередніх даних, — нагадаємо наведене вище твердження, що уявлення про тварин, які стережуть скарби, з одного боку, і про сам скарб — з дру­гого, тісно зв’язані між собою.

Отже, гадаємо, що, відшукуючи пояснення явищу, яке ми зараз розглядаємо, наявності різних тварин охоронців скарбу, що з’являються при здобуванні цього останнього, — не буде неприродно припустити, що причину цьому в деяких випадках можна вбачати в закопуванні скарбу в шкурі цих тварин. Є перекази про те, що з скарбами заховували шкури вовків та левів; про тих та інших ми згадували, говорячи про тварин, що стережуть скарби.

Про всіх цих істот ми згадуємо, говорячи про за­лежних тварин, лише зважаючи на те, що тут маємо вказівки на заховування скарбів в їхній шкурі, — обставина, яка й за народними уявленнями становить причину появи тварин у скарбах і без якої можливі були б інші тлумачення цього явища: як далі побачимо, скарби часто стереже й володіє ними нечиста сила у вигляді тварин; цих тварин, однак, було б ризиковане розглядати як залежних. Про те ж, як багато зв’язано, напр., з ведмедем, уявлень, що їх можна пояснити з погляду демонічного значення, якого надається йому, занадто добре відомо. Ми ж згадуємо в цьому місці за ведмедя як тварину залежну лише тому, що, як сказано в оповіданні про його шкуру, можна припустити, що тут є шкура натуральна.

Проте це пояснення — користування шкурою при заховуванні грошей та коштовного добра — можна прикладати не завжди: ми вже згадували, говорячи про тварин, що перешкоджають брати скарб, за квочку; так само в оповіданнях про появу скарбів у вигляді живих істот зазначається, що такими істотами бувають не тільки тварини, а й птахи. В цих випадках треба мати на увазі ще й інший спосіб, що ним тварини зв’язуються з скарбами.

Досить часто, коли клали скарби, то забивали при цьому якихось тварин або птахів і закопували зі скарбом їх або їхні голови з тим, щоб цей скарб дався лише тоді, коли над ним пропаде або ж коли при здобуванні його буде покладена така сама кількість і тих самих забитих тварин (або їхніх голів); про останню умову — тварин повинен покласти той, хто хоче здобути скарб, — згадується частіше. Цей звичай класти на скарби за­битих тварин, чи переважно їхні голови, надто відомий у Великороси, де він зветься «зароком», але зустрі­чається також і в Україні. Тут маємо вимогу, що її треба задовольнити, щоб скарб дався людині; як відомо, при заховуванні скарбів взагалі ставляться різні умови, що лише після їхнього виконання можна стати влас­ником захованого.

Поруч цього зароку-умови треба згадати звичай замордовувати на смерть тварин — найчастіше барана — над заклятим скарбом, щоб і з тим, хто спробує здобути цей останній, сталося те саме.

Говорячи про забивання тварин для зароку, ми на­ближаємось до іншого, зв’язаного з скарбами уявлення про тварин, за яке тут принагідне вже згадувалося і яке треба спеціально розглянути, говорячи про заможних істот: ми маємо на увазі появу та знайдення скарбів у вигляді різних тварин — живих, а іноді й здохлих. Пояснень цьому в самих записах переказів про скарби знаходимо дуже мало: в «Народних рассказах о кладах» П. Іванова, напр., говориться: «Як вийде строк, тоді вони (скарби) і являються: який свічкою, і який мед­ведем, який жереб’ям. А почому їми являються — цього не докажу».

Проте деякі безпосередні вказівки тут все ж зна­ходимо: там-таки, в «Нар. рассказах», зазначається, що поява скарбів у певному вигляді залежить від того: 1) як їм призначено з’явитись у заклятті, виголошеному при заховуванні їх; 2) чи не заховано з скарбом шкури якоїсь тварини — причина, що нею ми пробували пояснювати й інше явище — існування тварин-охо- ронців; 3) чи не закопано з скарбом голів тварин або птахів — тобто в зв’язку з зароком.

Такі тлумачення можна почути в народі. Вони, отже, крім першого, що його тут не до речі буде розглядати, загалом за причину розглянутого явища мають те, що з скарбом заховано частини забитих тварин.

Не спинятимемося докладно ще на одному уявленні про зв’язок з скарбами тварин — ці останні є душі людей, що стережуть свої скарби, — оскільки це уяв­лення має до нашої теми лише цілком побіжне від­ношення.

В зв’язку з зазначеним звичаєм класти з скарбами голови забитих тварин цікаво згадати появу скарбу серед інших виглядів в образі саме голови коня.

З приводу цього ж таки звичаю цікаво згадати, що в деяких оповіданнях говориться, як з скарбом іноді доводиться знаходити останки тварин: приміром, в опо­віданні, поданому в Грінченка («Из уст народа»), де один чоловік, розповідаючи іншим про місце скарбу, каже, що з скарбом повинен лежати пес. Коли почали копати, то справді знайшли тут кістки пса.

На додаток наведемо тут ще кілька оповідань про зв’язаних з скарбом тварин, в яких, однак, немає всіх підстав убачати залежних: ми маємо на увазі тих тварин — охоронців скарбів, які перебувають під землею коло самого скарбу. Аналогічних переказів багато відомо про людей; не спиняючись на них, зазначимо, що в цих людях-охоронцях є дані бачити залежних. Ось деякі з переказів про таких тварин.

У Новицького («Запорожские и гайдамацкие клады») говориться, що коло грошей під землею є жеребець, прив’язаний на ланцюгу, — останнє, між іншим, зустрі­чаємо в оповіданнях про людей під землею коло скар­бу — вони також часто бувають прикуті ланцюгом. Цей жеребець ірже в могилі. Після здобуття скарбу він повинен бути випущений; про те, що відбувається з тваринами після того, як скарб узято, не говориться.

В «Народных рассказах о кладах» П. Іванова опо­відається про один підвал з скарбом, що в ньому є прив’язаний на ланцюгу пес, який, коли доторкнутись «ключ-зіллям» до чопу, що на ньому його прив’язано, «провалюється в тартарари, бо то не собака, а сам і не­чистий прив’язаний стереже скарб. От тоді тільки й можна забрати все з підвала». Про псів є, між іншим, у Драгоманова («Малорусские народные предания и рассказы») — скарб стережуть кілька псів, прив’язаних до засік з грішми.

Нечистий, за народними оповіданнями, стереже скарби й у вигляді людини — серед оповідань про людей-сторожів, напр., у Новицького, говориться, що скарб стереже лукавий.

Те, що ми бачимо в цих оповіданнях, може викли­кати порівняння тварин — підземних охоронців скарбів з такими самими охоронцями — людьми. В цих же останніх, як згадувано, в багатьох випадках безперечно маємо залежних істот. Спільність між охоронцями-тваринами й людьми в наведених переказах можна бачити навіть у часткових рисах (напр., і ті, й ті прикуті ланцюгами). Однак, хоч якими спокусливими здавалися б такі порівняння — тварин з залежними людьми, — було б ризиковане спустити з ока ті дані, що їх можна підшукати для пояснення такої ролі цих тварин в інших джерелах. Так, у переказах про скарби не раз зустрі­чаємо вказівки про те, що скарби в багатьох випадках переходять взагалі до влади нечистого, який і стереже їх, і тут охорона скарбів, що її виконують залежні люди (як представники нечистої сили), є лише один з ви­падків охорони скарбів нечистою силою; є чимало й інших способів цієї охорони — скарби може стерегти сам нечистий у різних виглядах, серед них і у вигляді людини (про що вже говорилося) та тварин.

В «Трудах» Чубинського безпосередньо зазначено, що нечиста сила, до володіння якої переходять скарби, буває у вигляді кота, козла, пса (останнє, між іншим, цікаво в зв’язку з записами, наведеними вище, надто з «Народных рассказов» — про пса-нечистого, що провалюється в пекло).

Ще довідливіший приклад тому, як для з’ясування генези повір’їв про істот, що стережуть скарби під землею, слід звертатись до іншого роду уявлень про цих тварин, які зв’язані з нечистим, маємо в «Трудах» Чубинського, де розповідається, що на скарбі був чорний півень-чорт, який, між іншим, сказав винести з підземелля святі речі — Євангеліє та хрест, що були зі скарбом.

В оповіданнях про всіх цих тварин ми ніде не знаходимо будь-яких фактів, що давали б безпосередні підстави вважати їх за залежних.

У переказах про людей, що перебувають коло скарбів під землею, знаходимо подекуди вказівки на те, як вони там опинились, з українських записів згадаємо, напр., статтю того ж Я. Новицького «С бе­регов Днепра», де про одного такого охоронця гово­риться, що він був заклятий на сто років. Кажучи про закляття живих істот за переказами про скарби, цікаво навести оповідання, вміщене в книжці того самого автора «Запорожские и гайдамацкие клады»: тут на острові, де лежить скарб, з’являється — вже на поверхні землі — козеня, що не дає перейти через острів чоловікові, який має з собою Євангеліє. Острів цей був заклятий через те, що на ньому заховано заклятий скарб. Тут, однак, також не маємо даних, щоб пояс­нювати дії тварини, про яку зараз говорилося, — безперечно, зв’язані з волею нечистої сили, — тим, що це істота залежна, ігноруючи інші уявлення про демонічне значення цієї тварини, з яких простіше було б вивести пояснення її поведінці.

Так само про тварину — охоронця скарбу, яка перебуває на землі, подано цікаве оповідання ще в «Народных рассказах»; це переказ про вороного коня, що стереже скарб (починаючи від того самого дня, коли закопано цей останній), пасучись поблизу місця, де його заховано; при намаганні людей викопати скарб кінь розганяє їх, страшенно іржучи та гремлячи.

Аналогічний переказ відомий і в інших сучасних на­родів⁶.

Спинятись на різних значеннях, що їх мають у народному світогляді всі згадані зараз тварини, з по­гляду яких (значень) можна було б пояснити викладені погляди про цих тварин — охоронців скарбів, наведені тут у зв’язку з уявленнями про залежних істот, — було б не до речі в цій роботі, що ставить собі інше зав­дання. Як працю, де найдокладніше поки розглянуто такі погляди на тварин і де заразом з’ясовується взагалі відношення різних тварин до скарбів, можна від­значити згадувану вже книжку В. Клінгера «Животное в античном и современном суеверии», хоча деякі твердження цієї роботи, як відомо, тепер уже по­требують перегляду, а поданий у ній фактичний мате­ріал — доповнення.

До наших часів, природно, не дійшло зв’язаних з поглядами про залежних тварин безпосередніх від­гомонів у народному світогляді уявлень про тварин-жертв, а також тих, що їх ховали разом з умерлими їхніми власниками. Щодо останніх, то тут, за браком безпосередніх підстав, можна ще, здавалося б, про­бувати шукати якихось даних, як взяти до уваги ті уривчасті й побічні факти, які можна знайти в різних джерелах, зіставивши їх разом. Проте і таких підстав, зрозуміло, можна знайти дуже мало, і вони занадто невиразні, а до того явища, що мають тут місце, можна легко й з більшою певністю тлумачити і в інший спосіб.

Так, у згаданій книжці Новицького говориться, що коли ховали багатирів, які жили колись на світі, то разом з ними ховали й коней, «бо вірно жили». Тут не зазна­чається, чи забивали коней при цьому, але інакше, природно, тяжко припустити. І от, у тому-таки записі розповідається, що чумаки, їдучи одного разу повз багатиреву могилу, бачили, як з неї «вискочив дикий жеребець і рже. Побачив чумаків та як подався, як подався — мов та птиця. Добіг до лісу, став на диби й подався уп’ять поверх лісу... Де пробіг — там слід: скрізь поламав верхи на дубах. Це він, кажуть, одвідував могилу свого багатиря». Це оповідання подано разом з вказівкою про похорон вкупі людей і коней; однак тут не говориться про те, щоб кінь був забитий, і, крім того, якщо б це була тварина залежна, то природно було б припустити, що вона мала б бути зв’язана з міс­цем цієї могили, чого ми тут не бачимо.

У той самий час звертаємо увагу на інше зв’язане спеціально з багатирськими кіньми уявлення, що збереглось у світогляді українського народу, яке може допомогти підшукати ймовірніше пояснення тому, що зараз говорилося про коня в книжці Новицького: це повір’я, що багатирські коні взагалі можуть робити різні зовсім не властиві звичайним коням дії (вони здобувають науку в св. Юрія) і, між іншим, перестри­бувати всі перешкоди⁷. В переказах про появу скарбів подекуди зазначається, що скарб з’являється у вигляді коня і їздця разом (напр., хоча б та сама книжка Но­вицького). Тут цікаво, з одного боку, те, що, за народ­ними переказами, подекуди разом з власником клали все його майно, яке й ставало скарбом — серед нього й коней, з другого ж боку, — в деяких випадках скарб з’являється у вигляді його власника, а також, як уже відомо, і захованих з ним (скарбом) тварин. Взявши до уваги ці обставини, зіставивши їх докупи, можна було б серед інших пояснень появи скарбу в такому вигляді висловити здогад про ховання разом з людиною і тварини — коня.

Цікаво порівняти також переказ, вміщений в «Очер­ках народного быта» М. Сумцова, про те, як з могили вночі з’являється вершник на коневі й їздить до ранку.

Між іншим, може виникнути запитання, чому за­лежними стають лише тварини, що їх забивають люди, а через що, наприклад, до них не належать ті, які загинули від інших тварин. Дещо до пояснення цього, може, дали б уявлення про те, що хижакам буває призначено від природи їсти інших тварин: можна вказати, скажімо, досить поширені перекази про суд св. Юрія, який розподіляє серед вовків, кому що їсти. В інших варіантах замість св. Юрія згадується лісуна (полісуна) і, що дуже цікаво, навіть бога. Так само на таку передвизначеність, призначеність від бога, може, слід було б звернути увагу, з’ясовуючи питання, чому тварини, забиті для їжі людям, також не стають за­лежними й не переходять до влади нечистої сили.

Дозволимо собі резюмувати все викладене тут.

1. Насамперед, які є докази тому, що справді в на­родних уявленнях існують взагалі залежні тварини? Це істоти, передчасно вмерлі неприродною смертю. Вони з’являються на землі після своєї загибелі, причому подекуди продовжують жити звичайним життям, скрізь маючи найтісніший зв’язок з місцем своєї смерті чи могили. Зв’язок тварин, що про них тут говорилося, з нечистою силою, якщо взяти до уваги сказане зараз, являє ще один довід тому, що ці істоти є залежні. Хоч у народному світогляді дуже поширені уявлення про демонічне значення їх, джерел яких, відомо, треба вишукувати в зовсім інших поглядах, — однак, якщо визнати, що в розглянутих тут випадках ми маємо залежних істот, то цей момент — зв’язок їх з нечистою силою — набере іншого значення: як уже згадувано, одну з важливих рис залежних являє саме зв’язок їх з нечистою силою.

2. Де бачимо сліди уявлень про залежних тварин? Уявлення про тварин залежних тепер дуже звужені й невиразні. Загалом є підстави бачити залежних лише в деяких неприродно померлих тваринах, що їх заби­вають люди, це: 1) забиті не для спожитку, а даремно, без користі; 2) забиті в зв’язку з заховуванням скарбів: а) ті, що в їхній шкурі закопано скарб; б) забиті та замордовані на заклятих скарбах з тим, щоб і при здо­бутті їх (скарбів) було зроблено те ж саме, або щоб так терпів той, хто спробував би взяти те, що не по­винне перейти людям.

Цей зв’язок тварин з скарбами давно вже звернув на себе увагу, і вже давно вишукувано пояснення цьому явищу. Але нас цікавить такий зв’язок у світогляді українського народу через те, що до нього спричи­няється смерть тварин; вказівки на це, що найваж­ливіше, маємо в народних тлумаченнях цього зв’язку. Факт можливості такого тлумачення в народних по­няттях не можна поминути, кажучи про уявлення за залежних тварин, і існування в народі такого пояснення спонукало нас притягти тут оповідання про тварин у скарбах, хоч нам відомі тлумачення, що існують у науці (в значній частині вони до того ж перестаріли), які шукають першоджерел поглядів про відношення тварин до скарбів на іншому ґрунті.

Щодо тварин, похованих з людьми, то про них не збереглось якихось більш-менш певних даних.

Взагалі ж треба підкреслити, що матеріалу до досліду в царині, яку ми пробували тут розглядати, є дуже мало, і він часто буває занадто невиразний; тому тут не раз доводиться припускати апріорні висновки. Ця ж об­меженість у кількості даних змушує спеціально до­кладно спинятись на дрібних, здавалося б, фактах, розглядати часткові випадки. Така потреба вдаватися до уривчастих окремих вказівок, природно, не могла не відбитись на співрозмірності різних пунктів роботи і, як звичайно в подібних випадках, спричинилася до певної плутаності її; це й примусило нас дати напри­кінці окремо гезите викладеного.

Ми дозволяли собі подекуди наводити приклади, де мали істот, що хоч і наближались якимись ознаками до залежних, однак їх ризиковане було б визнати за таких; у цих випадках ми намагалися виразно під­креслювати потребу обережності в міркуваннях про таких тварин. Взагалі тут, у новій царині, ми насам­перед силкувалися формулювати всі твердження як найобережніше, по змозі скрізь намагаючись не спус­кати з уваги інших можливих пояснень розглядуваних явищ.

Повторюємо, ми в цій роботі не йдемо далі від роз­витку окремих пунктів доповіді проф. Маслова, що з її повним викладом нам пощастило ознайомитися. Під­креслюємо ще раз, що ми ставили собі завданням лише постановку питання, тобто добір фактів до питання в межах, визначених дослідом згаданого вченого; через те ми здебільшого не відхиляємося від описового характеру своєї розвідки.

Зауважимо наприкінці, що до виступу з роботою з но­вої галузі нас підбадьорювала ще та обставина, що, як нам пощастило довідатись, думку про існування в народних поглядах уявлень про залежних тварин підтримував такий компетентний дослідник най­ближчої до об’єкту нашого розгляду царини народного світогляду, як проф. Д. Зеленін, хоча він ще не висту­пав з приводу цього питання в літературі.

1                     Поминаємо ще один важливий пункт в означенні по­няття «заложник мрець», який не має значення для досліду уявлень про тварин: «И все умершие колдуны, ведьмы, упыри и т. п., т. е. все люди, близко знавшиеся с нечистой силой...»

2                     Цей приклад цінний тим, що тут маемо тварину скривд­жену, невдоволену, — важлива, хоч і не завжди обов’язкова риса залежних, які активно діють після смерті.

3                     Про те, що частинам тіла й надто голові надається значення як цілій істоті, див. хоча б: Вітольд Клінгер. «Животное в античном и современном суеверии» (К., 1911); на с. 117-118 говориться саме про конячу голову. Пор. також сказане нижче про «зарок» у скарбі — на місці, де покладено голову тварини, потім з’являється ціла тварина.

4                     Цікаво зазначити, що аналогічний звичай ставити обід під стіл маємо подекуди в поминках залежних людей — їм також на поминках їжу ставлять не на столі, де обідають живі, а під ним.

5                     Не можна не зазначити тут, що деякі дослідники вважають, що в уявленні про появу скарбу у вигляді тварини треба вбачати злиття уявлення про тварину — охоронця скарбу — з самим скарбом.

6                     У Клінгера згадано, між іншим, французьке повір’я про диких жеребців, що стережуть закляті скарби й при набли­женні людини теж зчиняють страшенний шум.

7                     Напр:. «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Ека- теринославской и Харьковской губ. И. Манжурою». З ін­ших записів оповідань про багатирських коней цікаво згадати подане в Драгоманова («Малор. нар. пред. й расск.») опо­відання, де, між іншим, зазначається, що ці коні бувають крилаті, — мотив, що його варто було б спеціально дослідити. З переказів про незвичайних коней, зв’язаних з пізнішими часами, можна згадати оповідання, наведене в Еварницького («По следам запорожцев». СПб., 1898), — про коня, що опівночі виходить з Сіркової могили.

(Дашкевич В. До питання про залежних тварин в уяв­леннях українського народу (3 поля вивчення народного світогляду). — Харьков, 1927. Дашкевич В. До питання про залежних тварин в уявленнях українського народу / Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. — К., 1991. - С. 527-539).