Залізна Баба

Між селами Великою і Малою Селецькою здіймається гора. Здалеку-здалеку її видно. А на ній, наче шапка на богатирському чоловікові, — могила. Велика така, півколом іде. А поруч неї — вали. І гору ту, і могилу кличуть Залізною Бабою. Чому? Пояснюється це так.

Жила в цьому місці колись одинока вдова. Чоловіка її було вбито десь у бойовиську. І ніхто їй більше не припав до серця. Так і вікувала сама. І зналася вона гаразд на чарах. Тільки не на злих, відьомських, а на добрих. Могла хвороби травами лікувати, від різних напастей заговорювати. Того люди хоч і побоювались її, як чаклунку, однак і шанували.

А одного разу напали на сі місця вороги. Хтозна і які — татари чи поляки, їх усяких багато приходило, зараз вже й забулося. Пішли чоловіки з ними битися. Рубалися-рубалися, та не змогли зупинити нечестивців. Полягли всі. Пішли тоді воювати діди та хлопчаки, які тільки могли утримати зброю. І їх здолали чужинці. Лишилися одні жінки з малими дітьми. Похапали вони малят і подалися в останній притулок — на гору, за вали.

З радісними криками приступили туди вороги, бачили-бо близьку поживу. Та боронилися жінки з подесятеренною силою. Закидали нападників камінням, землею, збивали їх з гори вниз. Але все менше й менше ставало сил, все густіше летіли ворожі стріли. Ось-ось для захисників настане остання хвилина. Почали прощатися матері з дітьми. Плачем та зойками сповнилася гора.

А та чарівниця ходила там з чашею в руках і збирала туди всі сльози, які проливалися. Потім піднялася на верхівку могили, розірвала на собі все — і сорочку, й волосся, — вилила на голову ті сльози і крикнула на весь голос якесь страшне закляття усім богам і усім чортам. Стільки чарівної сили було в сльозах, в тих материнських моліннях, що перетворили вони жінку в залізну, ще й верхи на золотому коні.

А тоді орлицею злетіла вниз і почала сікти чужинців наліво й направо. Вони ж їй нічогісінько не могли зробити. Всі шаблі об її залізне тіло тупилися, всі стріли та кулі відскакували. І злякавшись, втекла вража сила далеко-далеко.

А жінка та вже не могла перетворитися в звичайну. Не дано їй було таких чар. Отож і стала вона на могилі, видивлялася, чи все тихо та спокійно навкруги, чи не підійметься пил під копитами чужих коней. І довго так стояла. Всі здалеку її бачили. Того й прозвали гору Залізною Бабою. А потім вийшов час, і пішла вона в землю. І там, внизу, вона є. І кінь золотий там теж.

(Зап. В. Посухов у с. Мала Селецька Оржицького р-ну Полтавської обл. Надруковано в Оржицькій районній газ. «Ленінське слово» від 7. 10. 1982 р. Легенди та перекази / Упоряд. А. Іоаніди. — К., 1985. — С. 120-121).