Про золоту скриню і заздренну бабу

Місце, де колись випливала скриня з золотом, і заразі зветься Скринею. Це тут за рікою такий куток, чи можна сказати, — урочище. То, кажуть, там випливала скриня з грішми, з золотом. Віко одкриється, і вже далеко видно, як те золото сяє. Але набрати його міг хіба той, що був у ту пору коло озера, бо від села, доки добіжиш, то та скриня піде на дно, тільки її й побачиш.

От одна баба якраз і наспіла на ту пору, коли та скриня підпливла до берега. Розстелила на піску рядюжку, сама зайшла у воду і бере по жмені з тої скрині те золото. 

«Ото, — каже, — буде на те, а ото — на те».

Бере й лічить, скільки на що треба. А то, каже, ще чоловікові на бакун. Тут кришка як хляпне — так їй руку й прибила. Аж почорніла потім та рука, така синя була. І те золото з тої рядюжки теж кудись поділося.

Ото не зазіхай! Бери на все, що треба, тільки не на бакун — без того можна й обійтись.

(Золота скриня. Збірник народних легенд і переказів Пів­нічної Волині й Західного Полісся / Зібрав та впоряд. Давидюк. — Луцьк, 1996. — С. 56).